С. Праск

Всесвітній потоп і Атлантида –

реальність чи міф?..

Коли в 1900 році чи не найбільшого тодішнього знавця історії Древньої Месопотамії берлінського професора Фрідріха Деліга запитали, що саме вабило європейців до цієї неприступної і небезпечної землі, він не задумуючись відповів: «Біблія».

Як на мене, це, за точністю, найвлучніший вислів ученого. Бо й справді, саме Біблія дала поштовх для досліджень ученим різних галузей наук, не лише археології. До речі, саме археологічні відкриття охолодили голови багатьом науковим скептикам, які вважали багато біблійних історичних свідчень звичайними вигадками, цебто міфами. Візьмемо хоча б для прикладу ассирійського царя Сарґона. Довгий час про його існування було відомо лишень з біблійної розповіді пророка Ісаї. На початку минулого століття скептики відкидали цю біблійну згадку, як звичайну вигадку, що не має під собою жодного реального підтвердження, а відтак й історичної цінності. Однак згодом під час розкопок були знайдені руїни розкішного Сарґонового палацу в Харсабаді, а також чимало написів про його правління. Один з них розповідав про подію, досі відому лиш з Біблії.

А в палаці царя Санхеріва були знайдені настінні рельєфи, на яких зображені епізоди з його походу на Ізраїль. Найголовніше, що були виявлені письмові описи цього походу, в яких говориться: «Щодо Єзекії, то він не впокорився під моє ярмо, тому я взяв у облогу 46 його укріплених міст… Його ж самого ув’язнив у Єрусалимі, в його царській резиденції, як птаха в клітці». До речі, правдиве й біблійне свідчення про вбивство Санхеріва, про що пише історик Філіп Біберфельд. Воно було підтверджене до найменших деталей знайденим написом на призмі Есир-Хаддена.

Або ж Біблія говорить про вавилонського царя Волтасара, що правив під час падіння Вавілону (Даниїла 5:1,    6-1). Одначе в світських історичних джерелах про нього навіть і не згадувалося. Тому й вважалося історичною наукою, що Валтасар ніколи не існував. Однак не так давно були знайдені стародавні записи, в яких називають Валтасара сином Набоніда і його співправителем у Вавілоні. Напевне, з цієї причини Біблія говорить, що Валтасар запропонував Даниїлові зробити його «третім правителем у царстві», оскільки сам був другим.

Чи взяти самого Понтія Пилата. Протягом минулого століття, – пише Майкл Дж. Говард, – Пилат існував лиш у записах євангелістів та в нечітких спогадах римських і європейських істориків. Власне, про його життя не було нічого відомо, тому дехто його особу теж вважав міфом. Але в 1961 році італійські археологи, розкопуючи руїни стародавнього римського театру в Кесарії, натрапили на камінь, що використовувався для сходів. І яким було здивування археологів, коли вони на протилежному боці каменя прочитали напис латиницею: «Понтій Пилат, префект Юдеї…»

Або ж нині може кожен бажаючий пройти в Єрусалимі через прорубаний понад 2700 років тому в скелі тунель завдовжки 533 метри до прихованого джерела Ґіхон. Біблія свідчить, що Єзекія, сподіваючись облоги Санхеріва, наказав продовбати той тунель, щоб забезпечити місто водою (2 Царів 20:20, 2 Хронік 32:30).

А хіба не  насміхалися  атеїсти,  що  розповідь  про Єри-

хонські мури – це наївні біблійні балачки! Однак археологічні розкопки справді підтвердили факт, що масивні мури міста таки були повалені якимось загадковим чином у давнину.

Або згадаймо Вавілон, правильніше, його руїни, які у 1811 році розшукав серед майже мертвої пустелі англієць Клодьєс Джеймс Річ. Колись славне і грізне місто, тисячу разів прокляте й тисячу разів прославлене, метрополія однієї з наймогутніших імперій стародавнього світу лежало в руїнах. Так, що мав слушність пророк Єремія, пишучи: «І оселяться там дикі звірі з шакалами, і житимуть у нім страуси, і ніхто не поселиться, ніхто не буде жити в нім од роду до роду». А за висловом Геродота, що побував у ньому 25 століть тому: «Вавілон не тільки найбільше, а й найкраще місто з усіх, які ми знаємо».

Можна наводити безліч подібних прикладів і без кінця доводити туполобим невірам, що жодне археологічне відкриття ще не заперечило якогось біблійного свідчення.

А тепер поміркуймо над святими писаннями про Всесвітній потоп. Зокрема про скептичні глузування атеїстів стосовно Ноєвого ковчегу та потопу взагалі. Багато хто й понині глузує з тої біблійної оповіді. Однак ті ж археологічні розкопки в Месопотамії підтвердили наявність на певних глибинах на суходолі товстого шару мулу. Звідки  він міг взятися, якщо такого потопу не було? З Всесвітнім потопом зв’язане й відкриття англійця Джорджа Сміта, що зацікавився вавілонським клинописом.

Наприкінці листопада 1872 року на одній з клинописних таблиць (що були знайдені Леярдом і Рассамом в розкопаній бібліотеці царя Ашшур-Банапала в Нігерії) він прочитав розповідь про Гільгаменея, якому бог вод мудрості Еа порадив збудувати корабель і врятувати від всесвітнього потопу насіння всього живого на землі, окрім грішного людства. Цей ассіро-вавілонський опис всесвітнього потопу майже тотожній із біблійним описом про Ноя, хоча написаний задовго до нього. Як на мене – це лиш підтверджує факт подібної катастрофи на Землі в сиву давнину і в те, що Біблія пише правду. Проте атеїсти все одно вважали, та й досі вважають і цю оповідь легендою, цебто фантастикою стародавніх письменників чи служителів культу. Тому найдоказовіша знахідка, що підтверджує версію про цю Всесвітню катастрофу древності, належить Ральфу Солецькі. В 1956-1960 роках він з американською експедицією опинився на кордоні Північного Іраку та Ірану. Проводячи розкопки біля сільця Заві-Чемі-Шанідар, він виявив печеру, що потім фігурувала в довідниках як печера Шанідар.

Ця печера вирізнялася серед інших тим, що в ній завжди жили люди. Розкопано було багато культурних шарів, що підтверджували версії аж чотирьох потопів, починаючи з 6-5 тисячоліття до нашої ери. А найпізніший культурний шар відноситься саме до ХІ тисячоліття до нашої ери. Ця дата останнього потопу підтверджується і багатьма розрахунками суміжних наук. Найголовніше – ця печера ніколи не була морським дном, однак у ній знаходилися культурні шари, що чергувалися з шарами річкового мулу, піску, гальки і раковин.

Варто згадати й цікаве повідомлення, яке було надруковане ще у вісімдесяті роки минулого століття, здається, (жаль, що десь загубилася в мене ця вирізка) у журналі «Наука і суспільство», в якій ішлося про те, що перед чи під час Першої світової війни альпіністам вдалося наткнутися на дивний величезний, причому просмолений об’єкт, що лишень своїм краєм визирав з-під масивного льодовика в горах Арарату. Жаль, що Перша світова війна перервала альпіністам дальніші дослідження цієї цікавої знахідки, причому високо в горах, та ще й з отвором, яким можна було проникнути до середини. Чи не був це отой Ноїв Ковчег, якого потім повністю накрив льодовик?

А чи не зв’язана з Всесвітнім потопом і таємниця Атлантиди? Уже майже дві з половиною тисяч літ над цією загадкою сушать голови наймудріші мислителі людства. Твердження Платона про прадавній материк чи великий острів за Геракловими Стовпами, який за величиною був не меншим ніж поверхня Азії і Лівії разом узятих, були записані від жерців Єгипту. Ці записи, що були написані ще за 8 тисяч років до Солона, зберігалися, (про що згадувалося вже в попередньому розділі) в Єгипетських Храмах. Начебто ті ієрогліфічні записи зберегли пам'ять про поневолення атлантами сусідніх країн аж до Етрусії і Азії, та про загибель цього загадкового материка за один день і ніч від трусу і потопу.

Саме тепер час читачеві цієї  книги покласти перед собою мапу світу і уважно придивитися до конфігурації Атлантичного океану та його американських і євро-африканських берегів. В цю зигзагоподібну конфігурацію обох узбереж дуже наочно і показово вписуються Північно і Південно Серединно-Атлантичні підводні хребти. Цікава, навіть вражаюча річ, що вони пролягають справді посередині між Америкою та Європою і Африкою. І коли б знову стулити їхні узбережжя докупи, то Гвінейську затоку зайняв би східний виступ Південної Африки, а простір Карибського моря закрило б західне узбережжя Північної Африки.

Ця яскрава особистість берегових ліній згаданих материків

беззастережно засвідчує гіпотезу вчених про те, що в глибоку давнину вони, напевне, входили до одного праматерика, який умовно іменують Пангеєю.

Ба й справді, за дослідженнями вчених, дно Атлантики знаходиться в постійному русі, а рифт Серединно-Атлантичного підводного хребта й нині відсуває Північну і Південну Америку від Європи і Африки. Це переміщення складає на рік один дюйм. Вже навіть Ісландія ним розколота навпіл. До речі, група американських і бразильських геологів під керівництвом П. Херлі, котрий нестямно, на чім світ стоїть, громив оту нову концепцію дрейфу континентів. Навіть вдався до радіовуглецевої методики досліджень, аби спростувати, як йому здавалося, помилковість подібного дрейфу. Однак одержані результати просто приголомшили впертих опонентів-невір. З’ясувалося, що вік гірських порід Західної Африки і сходу Латинської Америки абсолютно тотожні. Та й поклади корисних копалин включно до золота, олова й залізної руди однакові. Отож легенда про Атлантиду перетворилася з міфу в реальність, одержавши стільки назагал геоморфологічних і геологічних підтверджуючих аргументів.

І не лише їх. До подібних тверджень доходять і лінгвісти, і культурологи, і археологи, навіть гідрологи і учені, що займаються космічними проблемами. Приміром, яким чином вислів «атлас», який мовою мексиканського племені нагуа означає вода, море, загибель, – потрапив у Європу і дав назву Атлантичному океанові. Або ж як могла виникнути подібність мов жителів древньої Колхіди та індіанців півострова Юкатан в Америці? Чому в Перу трапляються магічні фігури лева, що ніколи не водився в тих краях. Або ж звідки в Європі взялися зображення шаблезубих тигрів, котрі вимерли в Америці ще кільканадцять тисяч років тому. Чим пояснити подібність наскельних написів Канарських островів з Крітськими ієроглі-фами. Або ж яким чином зведення пірамід практикувалося і в Єгипті, і на далекому від нього заокеанському американському континенті племенем Майя, і багато інших, на перший погляд, явно дивних нелогічних речей.

Прихильники версії про існування Атлантиди десь близько 10-12 тисяч років тому наводять вагомі докази, які годі спростувати. А європейські гідрологи навіть довели, що до 10-го тисячоліття перед Різдвом Христовим теплої течії Гольфстрім в Атлантичному океані просто не існувало, бо шлях цим теплим водам перекривав величезний острів, а увесь Скандінавський півострів покривав масивний льодовик. Отож коли Атлантида раптом занурилася під океанічні води і тепловодному Гольфстрімові відкрився шлях до Скандинавських берегів, почалася тенденція танення цього льодовика.

З такою версією погоджувався і академік В. Обручов. А доктор хімічних наук М. Жиров однозначно доводить, що нинішній Серединно-Атлантичний хребет, про який вже згадувалося вище, у ті далекі часи був субареальним, тобто сушею. Ба й рельєф, за твердженням науковця-хіміка, відповідає описам Платона у відомих «Тімеї» та «Крітії».

Багато вчених дійшло висновку, що близько 10 тисяч років до нашої ери на Землі сталася нечуваної потужності катастрофа, яка потім докорінно змінила земний клімат. Астрономічні розрахунки засвідчили, що тогочасна кара Божа мала приблизно такі фізичні параметри – астероїд масою десь 200 мільярдів тонн. Його діаметр перевершував шестикіломет-рову величину. Це  велике небесне тіло мчалося зі швидкістю 30 кілометрів на секунду! Можемо лиш уявити, якої потужності був удар під час зіткнення цього астероїда з нашою планетою. Внаслідок цієї космічної катастрофи не лише могла зміститися земна вісь, а й наша планета могла одержати нову орбіту, а відтак й іншу протяжність року.

Спробуємо поміркувати, що могло статися лишень при зміщенні земної осі. Мені, як географові за фахом, це уявити не важко. Адже із раптовим переміщенням земної осі (а наша планета має еліпсоїдну форму) моментально починається переформування цього еліпсоїда відносно нової осі обертання, а відтак і нового екватора. Можна лиш уявити які миттєві катастрофічні розломи відбуватимуться в земній корі, виникнення страшної сили землетрусів, температурних змін, а відтак надпотужньої сили вітрів (до речі, про такі бурі згадується в описі про Всесвітній потоп в шумерських глиняних табличках), страшенні зливи і, звісно ж, потопи. Практично це може спричинити, якщо не кінець світу, то кінець життя на землі. І тут саме доречно згадати розповіді з підручника географії для п’ятикласників про замерзлих мамонтів, знайдених у віковій мерзлоті Сибіру. Я пам’ятаю (адже майже тридцять років працював у школі вчителем географії), як школярі з цікавістю слухали про цей загадковий феномен природи. Адже дітлахам було важко уявити, як це так, щоб тіло мамонта пролежало багато тисяч літ у вічній мерзлоті, але м’ясо цих могутніх тварин збереглося абсолютно свіжим, його можна було споживати, а самі тіла тварин залишалися цілими і неушкодженими. Вражало й те, що тварини загинули в стоячому стані, або принаймні навколішках, без всяких ознак насилля. Значить, за всією логікою та здоровим глуздом це відбулося миттєво! Адже в роті тварин залишалася цілком свіжою зелена непережована рослинність, яку вони не встигли навіть проковтнути, а в шлунку ще не перетравлена трава. Бо якби це тривало довгий час, картина була б зовсім іншою, з ознаками розкладу. Напевне тварини гинули від несподіваного раптового переохолодження. Причому їх відразу й замурувало у вікову кригу. Значить, було ще й предостатньо вологи, аби відбулося таке крижане захоронення цілих стад тодішніх найбільших травоїдних тварин.

А тепер спробуємо  витлумачити  цей дивний природний феномен, що нагадує скорше фантастику, а не життєву реальність. Миттєве замерзання тварин можна було б пояснити північними широтами цих місцевостей, де похолодання могло б відбутися найшвидше, спричинене крижаними вітрами і снігами, які потім перетворилися в кригу. Однак такий процес не може бути миттєвим, а все одно в якійсь мірі поступовим. Тому напрошується інший варіант. Нині кожен школяр старших класів знає, що у космосі температура рівняється абсолютному нулеві, цебто -273º за Цельсієм. Людині, мабуть, навіть важко уявити собі вбивчу могуть такої фантастичної стужі, що іменується космічним холодом. І якщо справді такий величезний астероїд увігнався на великій швидкості (а це 108000 км. за годину) в земну атмосферу, він за всією логікою обов’язково залишив за собою «хвіст»,якщо не цілковитого вакууму то дуже розрідженого повітря. І цим пробитим у атмосфері тунелем міг моментально ринути на землю отой космічний холод з наднизькими температурами, від якого повітряні гази миттєво перетворюються в рідину, а усе живе на цій ділянці Землі – в крижані мумії, ще до того, як мали початися катастрофічні розломи земної кори зі всіма наступними наслідками. Та й Біблія стверджує: «Відкрилися всі джерела великої безодні і розчинилися небесні розтвори».

Виходячи з вищевикладеного, зрозумілішою стає й інша загадка. Є відомості, що в стародавньому Шумері і в Єгипті рік складав не 365, а 360 днів, а в народів Майя, як зазначалося вище, навіть 290 днів. Багато дослідників вважає, що ця традиція зберігається й донині, адже елементарна математика ділить коло на 360 градусів! Тож звідки тоді взялося ще п’ять днів із лишком в пізніх календарях?

Розв’язує цей загадковий гордіїв вузол та ж сама космічна катастрофа, внаслідок зіткнення астероїда із Землею, коли міг сповільнитися рух нашої планети навколо Сонця. Або ж орбіта її віддалилася від Сонця на певну відстань і рік став дорівнювати 365 днів і 6 годин.

Або ж рідко хто знає, що аж 15 століть (з 8-го до нашої ери і до 7 нашої ери) Волга впадала в Чорне море і жоден з античних географів не засвідчив факту її впадіння у Каспій. Виникає питання: яка ж сила повернула русло такої могутньої ріки? Відповіддю знову таки може бути потоп або якась глобальна тектонічна катастрофа.

Доречно згадати ще одну космічну загрозу нашій планеті, зв’язану з кометою Галлея, яка з періодичністю1770 років підходить близько до Землі. Деякі учені переконані, що тоді зростає тектонічна активність планети, гине її населення. Отож ця комета в 9772 році до нашої ери наблизилася до Землі. Ця дата дуже близька до іншої – часу загибелі Атлантиди (9600 р. до н.е.). Радянський учений Е.П. Ізол (з Новосибірська) та в’єтнамський геоморфолог Ле Дик Ан доводять, що приблизно в цей час на Землі стався Всесвітній потоп.

Далі: Розділ 6