С. Праск
Післяслово
Я неодноразово замислююся і не перестаю дивуватися – який чудовий наш світ! І кожного разу приходжу до єдиного вис-новку, що та дивотворність – саме наслідок його гармонізуючого різноманіття. І це, мабуть, найбільше наше багатство – оте чаруюче і загадкове різноманіття не лише у всьому, що оточує нас, а й у нас самих. Наприклад, скільки є типів людей за кольором шкіри, за зростом, за фізичними даними, за кольором очей, за талантами чи здібностями, за поглядами, часто кардинально протилежними, за тембром голосу, за мовою, за інтелектом, за вродою, за характером і, врешті, за групою крові. Ба й навіть в однієї групи крові резус фактор може бути плюсовий і мінусовий. Вдумаймося, які ми, люди, все ж таки різноманітні за фізичними і духовними особливостями. Не дивно, що в світі не зустрічається двох людей абсолютно у всьому схожих між собою, вже не кажучи про відбитки пальців рук, як і лінії рук. Оті візерункові відбитки пальців рук мене завжди вражали найбільше. Аж не вірилося, що можлива така кількість їхніх варіацій, аби ні разу не повторитися. Та навіть запахи кожної людини відрізняються. Цю особливість теж використали криміналісти у своїй роботі. Значить, кожен з нас, мабуть, ще в утробі матері одержав цей Божий знак своєї неповторної особливості, цебто ідентичності не випадково, ба й з певною метою, на який нездатний диявол, бо Людина – не його творіння, а Боже. Тому лукавий теж хоче мати й свою печать на тій чи іншій особині, правда, вже не живу, цебто природню, а штучну механічну, нехай навіть і найвище технологічну, про що йшлося в попередньому розділі книги.
До речі, ще є одна цікава особливість тих же ліній людських долонь. Я все життя вивчав, чи вони видозмінюються. З власного досвіду знаю, що лінії долонь на лівій руці практично не змінюються, а от на правій можуть мінятися: подовжуватись чи поглиблюватися. Не подумай, шановний читачу, що я прихильник хіромантії чи вивчав її, ні. Хоча маю на цю загадкову природу людських долонь власний погляд. Я не настоюю, що він є абсолютною істиною. Однак, мабуть, не знайдеться жодної людини, аби ствердно відповіла, що лінії рук, як і візерунки відбитків пальців, – це не Боже твориво. Кожна ж людина на землі помічена цими загадковими знаками ще від народження. Значить, вони мають про щось говорити, вказувати, для чого ж накреслені на долонях нашим Творцем, щось означати. У Бога випадковостей не буває. Інша річ, що цією таємною Божою інформацією про людину, що вимережена певними лініями і знаками на її долоні, може з повним успіхом скористатися й диявол та його демони, адже він був колись у Бога ангелом світла, як і його демони Божими янголами, поки не повстали проти Творця. Хто може це заперечити? Як на мене, доля кожному з нас назначена Богом, цебто виділений чи призначений певний вік, здібності, таланти. Проте людині дана Богом і свобідна воля. Отож доля, зіслана їй Творцем, – в руках самої людини. Значить, талант, дарований Богом, можна розвинути і погубити, так як і скоротити своє життя гріхами: алкоголем, наркотиками, розпустою тощо. Вважаю, що коли та чи інша людина є праведником, розвиває Богом дані йому дари, то вони, мабуть, одночасно викреслюються чи фіксуються певними лініями чи знаками на її долоні.
Впевнений, і подібні факти висвітлені на сторінках Святого Письма, що глибоко віруючим праведникам Бог може продовжити й земне життя. Недаром і навіть учені доводять, що істинні християни живуть довше від грішників-атеїстів.
Говорячи про різноманіття земного життя, не можу не згадати й про буття невидиме для нашого ока, але також реальне. Навіть важко собі уявити, що на кожному квадратному сантиметрові нашого тіла знаходиться, цебто живе своїм власним життям аж 5,23 мільйонів бактерій. А на всьому тілі дорослої людини майже 100 мільярдів! Цебто для цих бактерій ми є цілою окремою планетою. Упевнений, це теж не випадково. Тільки Творцеві Небесному відома їхня місія. Значить, вони необхідні для нашого життя. Чи (навіть важко уявити) щосекунди в нашім головнім мозку відбувається майже 100 тисяч хімічних реакцій! Або ж уже зовсім незбагненне: електрони навколо ядра атома обертаються зі швидкістю 5 мільярдів разів за секунду! Але це теж життя, тільки вже матерії. І його теж запустив у хід наш Творець Небесний. Ученими відкрито антипротон, антиелектрон, антиматерію, що складається з античастин. Може, у Всесвіті є навіть тіла, що складаються з античастин. Тоді чому не може бути античасу, антисвіту, антибуття?
Нині у пресі часто мусується питання про безстатеве розмноження, цебто клонування, навіть і людини, вже не говоря-чи про тваринний світ. А деякі «мудрагелі» із Каліфорнії навіть договорилися про клонування Ісуса Христа. Вже й ніби розробили спеціальний проект «Другий Прихід». А лідер цієї групи вчених Адам Парфрей навіть договорився до такого: «Ми більше не можемо покладатися на надію і молитву, очікуючи Христа.
Щоби врятувати світ від гріха, ми повинні клонувати Ісуса!»
Не знаю, як вони і коли справляться з цією маніакальною проблемою, але сама ідея клонування (вже навіть ніби існує його технологія), як на мене, ба й на здоровий глузд, є теж від лукавого, бо не може народжувати отого Господнього різноманіття світу. Клонування як таке може лиш дублювати попередника або серійно випускати однотипних фізично та функціонально живих бездушних роботів, як мовиться, на один копил, які, переконаний, не будуть спроможними нормальним природним способом продовжувати свій рід. А де ж оті творці клонів братимуть людські душі для їхньої життєдіяльності? Отож продукуватиметься на «промисловій» основі одноманіття світу. А одноманіття – це вже роботизація. Мабуть, кожен знає, що мул є істотою внаслідок схрещення кобили з ослом. Але жоден мул не може породжувати собі подібних, бо він безстатевий. Адже Бог створив усе живе на землі, аби розмножувалося за родом своїм. Напрошується з усього вищесказаного гіркий висновок, що цей шлях – в нікуди, не до розвитку, а до збіднення, а в кінцевому результаті до виродження людини як істоти духовної і розумної. Цей шлях суперечить Божому планові розвитку, тому є нереальним, диявольською фата морганою, науковим божевіллям, а не мудрістю. Хтось може запитати: а чи є такий найдосконаліший ключ, яким можна відчинити останні двері життєвої мудрості? І я з упевненістю відповідаю: так є. Цей дивотворний ключ не балаканина чи філософські розмірковування, а молитва. Великі пізнання, здавалося б, неосяжного даються лише тим, хто щиро і терпеливо молиться. Має рацію поет:
Повторення – гармонію псує
І ріже слух в поезії, мов бритва. –
Цвіте лиш від повторення молитва,
Бо кожен раз – ціннішою стає.
Мабуть, наука покликана навчити нас, що ми повинні знати, а релігія – як саме ми маємо жити. І як геніально висловився з цього приводу видатний Паскаль: «Спочатку – звичайні люди, потім – люди освічені, потім – філософи – здивування всіх, і, нарешті, люди святі – здивування філософів». Отож наша духовність є вершиною досконалості людини, а ключем до цієї вершини – молитва. Якщо освічених людей, ба й науковців нині є багато, то людьми святими із того загалу виокремлюються лиш одиниці. І, мабуть, через те розумово, морально і духовно людина ще й нині, через дві тисячі літ після земного життя Ісуса Христа, так і не доросла помислами й ділами до Його найгуманнішого на всі часи євангельського вчення: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує», (Матвія, гл. 5, вірш 4). А, може, не ті цінності вважаємо своїм скарбом. В Євангелії від Матвія сказано: «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!.. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, – то яка ж то велика та темрява» (гл. 6, вірш 21, 23). Чи, може, не тими ворітьми і дорогами ми ходимо? Знову ж таки Євангеліє від Матвія стверджує: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота і широка дорога, – веде до погибелі, – і нею багато-хто ходить. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її» (гл. 7, вірші 13, 14).
У продовження цих євангельських слів рука сама проситься переповісти один пророчий свій сон, що співпав у часі з уже згадуваним в попередніх розділах сном, коли я почув гучний Ісусів голос: «Не бійся, це Я, Ісус Христос, тебе піднімаю!» То було ще за радянських часів. На моє тверде переконання, таким чином Господь тоді став навертати мене до Себе аби, мабуть, дарований мені Небесами письменницький дар використати для Святих Божих справ. Нині в цьому я ще більше переконаний. Адже Бог справді за ці роки перевернув мій внутрішній світ, твердо поставив його на рейки християнської духовності та непохитної Віри в Бога. Я тоді ще й не знав цих євангельських слів Ісуса про тісні ворота і вузьку та широку дороги. Однак самі спробуйте вдуматися у цей справді віщий, а відтак, безперечно, посланий мені Божий сигнал, як на мій розсуд, явно на покаяння, на служіння Йому.
… Величезний майдан. А посеред майдану якесь високе підвищення чи трибуна, а на ній стоїть чомусь наша завідувачка районного відділу культури і показує правицею, куди потрібно всім іти. Довкіл народу – ніде голці впасти, і вся ота спресована маса широчезною колоною прошкує в тім напрямку, куди вказує своїм керівним перстом найвищий районний партфункціонер від культури. Я розмірковую, котрою дорогою йти, бо мені чомусь нема охоти прошкувати отією рівненько заасфальтованою широкою, на яку спрямовує своєю правицею районний вождик сучасної більшовицької бездуховності. Якимось чином оминаю цю величезну колону і виходжу на старий, зарослий травою і бур’яном вузенький путівець, забуту стежину, колись викладену кам’яною бруківкою, але нині від неї лишень де-не-де залишилися вичовгані часом і людськими ногами окремі порослі мохом камені. Я не знаю, куди веде цей забутий людьми путівець, але іду ним, а завідувачка відділу культури кричить мені сердито услід:
– Вернися, цією дорогою ходять лиш відсталі, неграмотні люди, вернися!..
Але серце чи підсвідомість мені підказує інше, і я іду далі. Нарешті озираюся. Здивовано константую, що за мною пішло ще двоє чи троє людей, а головна маса таки суне чорною стіною отою широкою асфальтною дорогою. Раптом переді мною відкривається широка і могутня ріка із тихою повільною течією. Через неї перекинуто дві довжелезні навпіврозрізані колоди, що залишилися від колишнього моста. Чиста прозора вода хлюпотить своїми лагідними хвилями об ці почорнілі від часу колоди. Я мимоволі зиркнув у той бік, куди попрямувала колона людей, і здивувався: «А як же вони перейдуть ріку, коли там нема моста?» Справді, там не видно було жодного переходу, лишень переді мною оті дві напіврозрізані колоди від колишнього моста. На протилежному березі видніється якась висока гора, і я розумію, що мушу на неї зійти, перейшовши річку. Я поволі подолав річку по одній з колод. Переді мною гора, а в ній печера. Я знаю, що мушу іти в цю печеру. Заходжу, а там гвинтові залізні сходи, що ведуть до вершини гори. Що ж, піднімаюся ними, але з кожною сходинкою іти все важче й важче. Врешті я ледь переставляю ноги і на цьому прокинувся.
Серце ледь не вискочить з грудей, гупотить, мов навіжене, начебто справді я долав оті круті залізні сходи. Довго лежав, заки заспокоївся, розмірковуючи над дивним сновидом. Але остаточно збагнув його лиш тоді, коли у Святім Письмі дочитався до євангелівських слів Ісуса Христа про тісні ворота і вузьку дорогу, якою мало хто ходить. Та й голос Спасителя, уже в іншому віщому сні: «Не бійся, це я, Ісус Христос, тебе піднімаю!» беззастережно і безповоротно схилив мене до думки про моє покликання служити Господові. Що я ось уже більше тридцяти літ стараюся чесно виконати, цебто нести цей нелегкий хрест засобом письменницького слова через призму власних досліджень в таїнній царині християнської віри і духовності як такої. І ця книга теж плід цієї багаторічної праці.
Як відомо, святий апостол Петро був розіп’ятий (по його ж проханню) гонителями християнства вниз головою. Апостоли ішли на смерть, не боячись її, а чи хоч один із «високих» сучасних умів бодай дорогу перейде, не боячись тієї із іржавою косою. Апостоли ж не боялися, бо знали, що йдуть за вірну справу, за найвищу істину, жертвуючи своїм життям заради вічного буття Бога. То кому можна більше вірити: апостолам чи сучасним або ж вчорашнім хитромудрим, правильніше, мудрагелюватим марксистським філософам, що зухвало відкидають найвищу, цебто абсолютну істину – Бога, однак ніколи не підуть на хрест за свої атеїстичні думки чи переконання, бо не мають віри в їх правоту. Або ж хіба історія Савла, затятого фарисея і християноненависника, що згодом став ревним Апостолом Ісуса Христа Павлом, – не феноменальне диво! Таке диво підвладне лишень Богові.
І в продовження теми животворного різноманіття оточуючого світу, в тому числі й людських етносів (і це чудово!), не можу оминути і різноманіття Церков, себто шляхів до пізнання Бога, як нашого Творця Небесного. Адже Віра – наче величезне дерево з безліччю гілок. Однак всі вони вбирають соки із одного кореня. Наше християнське віровчення ще можна прирівняти до великої духовної ріки з багатьма притоками, без яких вона, ота могутня ріка Віри в своїм головнім руслі, особливо в гирлі, не могла б існувати. Чому ось уже впродовж 2000 років попри криваві гоніння і заборони християнська наука розвивається, не гине, та все більше завойовує світ? Та тому, що внутрі християнства існує ота істинна боротьба протилежностей між різними його відгалуженнями за чистоту віри. Це в комуністів у їхній так званій марксистсько-ленінській псевдофілософії теж теоретично, власне, тільки на папері сповідувалася ота боротьба протилежностей, однак на практиці її і на гарматний постріл не підпускали до реального суспільного життя, тому й ця псевдонаукова система тріснула, як мильна бульбашка, проіснувавши лишень 70 років. Якби християнство теж скотилося до подібного більшовицького однодумства, цебто до якоїсь однієї течії, ба ще й з фальшивими пророками, що періодично з’являються й дотепер, зокрема в протестантстві, то теж деградувало б, як усе в світі, що побудоване на якомусь одному людському каноні чи догмі, де відсутній творчий пошук, нам даний Богом не на день чи на рік, а навіки. І в цьому закладена велика Божа мудрість постійного розвитку людини, саме невпинно розширюючи перед нею світ різноманіття (погодьмося, що пізнання нинішньої людини помітно відрізняється від рівня пізнання наших далеких предків), наш Творець Небесний з покоління в покоління вдосконалює її новими творчими здібностями, аби відкривати наступні сторінки книги таємниць Його глибокодумної світобудови.
Однак різноманіття духовного світу не є тотожним з ослаблюючим роздрібленням, розпорошенням чи амбітними розколами в духовному тілі Святої Церкви Христової. Я є щирим і вірним прихильником Української Православної Церкви Київського Патріархату. В кінці 80-их і на початку 90-их років минулого століття плідно працював на ниві відродження на Костопільщині, що в Рівненській області, Української Автокефальної Православної Церкви. Будучи головою районного Товариства «Просвіти» і згодом працюючи завідувачем відділу національного відродження райвиконкому, організував збір підписів прихожан для створення першої парафії УАПЦ в Костополі. Було зібрано понад 900 підписів мешканців міста і зареєстрована перша громада УАПЦ. Згодом, коли в Києві православні отці вирішили утворити Українську Православну Церкву Київського Патріархату, як об’єднавчу українську Церкву, я всі зусилля спрямував для її розбудови на теренах нашого Повстанського краю (адже саме на Костопільщині виникла УПА) УПЦ КП, очолюючи тоді вже районну організацію НРУ, одним з головних завдань якої було – розбудова Української Православної Церкви Київського Патріархату. І в цьому, що нині на Костопільщині повноцінно діють 15 церков УПЦ КП є заслугою й автора цієї книги, котрий, як і Василь Червоній для всієї Рівненської області, віддав багато сил і енергії для розбудови УПЦ КП на теренах свого району. Одначе, я хоч і прихожанин Православної Церкви, та коли приїжджаю до своїх рідних на Львівщині, залюбки відвідую греко-католицькі храми, адже не бачу жодних відмінностей, окрім верховного підпорядкування, в богослужіннях цих українських церков. Адже в Українській Греко-Католицькій Церкві звіддавен служба проводиться рідною мовою, на відміну від колишньої РПЦ, в якій заборонялися богослужіння українською мовою на етнічних українських землях. Та й греко-католики – це ті ж вчорашні православні, що свого часу перейшли під покровительство Папи Римського. От і вся відмінність між ними, лишень в підпорядкуванні, але не в канонах віровчення.
Власне, і між православ’ям та католицизмом не існує якихось вже антагоністичних відмінностей в питаннях християнського віровчення. А в українському православ’ї (що мене найбільше болить) поготів. Поділ його на УАПЦ, УПЦ КП та УПЦ викликані не якимись розбіжностями чи змінами в канонах православної віри, а в національному самовираженні їх, у мовному питанні та в ключовій проблемі створення (на зразок православних церков інших народів) української незалежної національної церкви з використанням у богослужіннях рідної, Богом даної української мови. Особисто я твердо переконаний, що народ, мовою якого перекладене Святе Письмо і якою він славить Господа у Божих храмах, як і його мова, – вічні. Проти такої постановки питання можуть виступати лиш завойовники чи зрадники рідного народу, котрим не хотілося б отої нашої з вами, дорогі українці, вічності, а відтак і права на існування як окремого Богом благословенного народу. Варто пам’ятати, що найкращими сусідами є ті, котрі не вмішуються у наші внутрішні сімейні справи, вже не кажучи про нав’язування своїх норм життя. Так і народи. Чому в українців споконвічна ворожнеча, приміром, з поляками чи росіянами? Відповідь ясна, як білий день: імперські уряди цих народів у минулому (а дехто й тепер) намагалися завоювати, поневолити наш народ, зрусифікувати чи ополячити. І це їм, на жаль, в певній мірі вдавалося, що й понині не можемо викоренити тої асиміляційної і меншовартісної корости. Тому й маємо дотепер не нормальний природний духовний спір за чистоту віри християнської, а штучно створений заздрісними сусідами і своїми власними яничарами політичний релігійний розкол, аби ми, українці, ніколи не об’єдналися мовно, кровно і духовно та вічно ворогували східняки із західниками, а відтак не побудували могутньої і заможної власної української держави. Вони добре розуміють, що Віра, а ще єдина – велика сила! Тому так наполегливо й підступно намагаються її зруйнувати в наших душах. Згадаймо, як з християнською вірою боролася комуністична ідеологія. Бо не вбивши у душах людей оту святу Віру, цебто християнську ментальність, не можна було виліпити з нас ленінців, сталінців, енкаведистів, атеїстів і всієї іншої диявольської братії. Втративши ту Віру, людина втрачає і духовну волю, ба й власну волю назагал. От тоді з неї, безвольної людини, що хоч ліпи, бо це вже не духовна особистість, а лиш обмежений гвинтик певної ідеологічної системи, машини-монстра.
Я не раз задумуюся, чому це Західна Україна, на відміну від Східної чи Південної, не онімечилася чи спольщилася. І кожен раз змушений приходити до єдиного висновку: в збереженні української національної ментальності Галичини велику, я б сказав, найголовнішу основоположну роль зіграла україномовна Греко-Католицька Церква. Навіть товариствами Просвіти керували греко-католицькі священики, цебто поряд з духовною несли людям українську національну культуру, чого не можна сказати про православний Схід і Південь України, де церква була практично російською і російськомовною. А коли до цього додати ще й російськомовні школи – то для розвою української мови й культури ситуація була безнадійною. От як і чому виникли дві України! Тому нині для їхнього об’єднання роль об’єднаного українського православ’я незаперечна, власне, просто необхідна.
Як бачимо, в українському православ’ї нема антагоніс-тичних духовних відмінностей, а лишень політичні. Такий духовний поділ в канонах віри притаманний хіба що багато-численним протестантським церквам: свідки Єгови, наприклад, кардинально різняться у віровченні від п’ятдесятників чи баптистів. Нині лишень на ґрунті протестантства утворюються все нові й нові релігійні секти. Не думаю, що це Божа справа. Я знаю багато випадків, коли віряни цих церков легко можуть поміняти секти, виходячи не з канонів віри, а, найчастіше, внаслідок власної амбітності чи особистої образи. Або ж оте шукання протестантами кращого матеріального життя, цебто орієнтація не на високу духовність, а на принадність мамони, цебто кращого матеріального життя, і масовий їх виїзд цілими сім’ями у США.
Апостол Павло у Першому посланні до Коринтян у главі 11, вірш 19 пише: «Бо мусять між вами і поділи бути, щоб відкрилися між вами досвідченіші». Ба й справді, як без здорових природних суперечок може відкритися істина чи найправиль-ніший шлях до неї. Але ті внутрішні суперечки шукання істини мають не роз’єднувати чи руйнувати, а зміцнювати церковну єдність найвищої духовної проби, не закінчуватися амбітним поділом її на дрібні, а відтак слабосильні частки. Такий роздрібнюючий поділ Христової Церкви вигідний лишень дияволу, під якими б крикливими гаслами боротьби за «істину» віри вони не чинилися. Подібний руйнівний поділ нашого українського православ’я теж вигідний лишень нашому, начебто й братові по крові, північно-східному сусідові, що ніяк не хоче випустити Україну зі своїх імперських «старшо-братерських» цупких обіймів. Тому не можу оминути в цій книзі й шаленої антиукраїнської релігійної істерії та замахів на життя керівників українських громадських і релігійних організацій в Росії, що відбулися останнім часом. Не менш прикрим є і той факт, що кількість українців дивним шляхом у нашої сусідки з кожним роком зменшується надзвичайно швидкими темпами, власне, за геометричною прогресією. Так за переписом населення 2002 року в Росії проживало лишень 2,94 млн. українців, цебто 2% населення. Тоді як за попереднім переписом 1989 р. у Росії нараховувалося 4,36 млн. українців, тобто 3% мешканців Російської Федерації. Власне, за 13 років українців офіційно зменшилося аж на 32,5 відсотка! Хоча за твердженнями наших єдинокровців з російської діаспори ті цифри страшенно (у три, а то й п’ять разів) занижені, тобто сфальсифіковані на користь росіян. І я з цим абсолютно погод-жуюся. Одне слово, Росія прискореними темпами здійснює асиміляцію українців і в той же час її офіційні чинники істерично верещать та вимагають від України захисту на її території російської мови та припинення українізації. І це тоді, коли в Росії, на відміну від України нема, принаймні мені не відомо, жодної державної україномовної школи (навіть на Кубані), хоча в Україні російськомовні школи зустрічаються на кожному кроці.
Але найбільше турбує не лише нас, українців, а й світову громадськість інше – випадки погромів парафій українських церков, замахи на життя українських громадських і релігійних активістів. Передусім це стосується ногінських подій – погром Богоявленської парафії Московсько-Богородської єпархії УПЦ КП у вересні 1997 року. З цього приводу доцільно зацитувати документ, підготовлений спеціальною Комісією Світового Конгресу Українців:
«29 вересня 1997 р. о 23.30 близько 100 ОМОНівців атакували Богоявленський собор. За свідченнями парафіян більшість омоновців перебували в нетверезому стані. Арешт архієпископа Адріана (Старіна) відбувся в приміщенні корпусу за таких обставин. Десять міліціонерів попросили владику пред’явити документи на право проживання на території собору громадян України. Під час перевірки за знаком свого командира Марченко (дивно, мабуть теж з українською кров’ю!), всі офіцери накинулися на архієпископа Адріана, повалили його на підлогу, заломили за спину руки, наділи наручники. Лежачого служителя церкви побили. При цьому ОМОНівці ображали владику лайкою, принижували його національну гідність (називаючи «хахлом», «хохляцьким владикою» і т.д.). Після цього архієпископа, закованого в наручники і побитого, насильно посадили в міліцейську машину і відвезли у відділення міліції «для бесіди». Під час арешту йому вивихнули руку, а на тілі залишилося багато садин і синців. Після усунення архиєпископа Адріана на території собору почався справжній погром…»
Не буду переповідати про оті безчинства стражів порядку: численні побиття священиків, ігумені і монахинь монастиря, членів парафіяльної ради, студентів Богородської духовної семінарії, простих парафіян тощо. Їх ображали нецензурною лайкою, називали «хахлами». Під час акції п’яні ОМОНівці заявляли російським громадянам-українцям: «Хохли! Забирайтеся геть з Росії!» На скільки мені відомо, в нас, в Україні, ніхто не заявляє росіянам і їхнім священослужителям: «Кацапи! Забирайтеся геть з України!»
На жаль, і досі, себто через майже 12 років після погрому, українцям так і не повернули Богоявленського собору, а Свято-Троїцький храм у Ногінську, витримавши багатолітню блокаду російських властей, й досі юридично не переданий парафії Московсько-Богородської Єпархії УПЦ КП.
А перший замах на життя активістів української релігійної організації в Росії стався 1998 року, також пов’язаний з Ногінською розправою. Знову зацитую «Ногінський документ»:
«17 січня 1998 р. у Підмосков’ї на 60-му кілометрі Київського шосе відбувся замовний наїзд на легковий автомобіль ГАЗ 2410, у якому їхав керівник Московсько-Богородської єпархії УПЦ КП архиєпископ Адріан. За словами владики, його автомобіль, за кермом якого був водій, зіштовхнувся з автомобілем з виключеними фарами, що їхав по смузі зустрічного руху. У машині, якою був здійснений наїзд, були знайдені міліцейська паличка (жезл), кашкет та інші ознаки приналежності водія до міліції… Але архієпископ Адріан не постраждав. З його слів, кримінальне розслідування в цій справі не проводилося».
А в квітні 2004 року у Владивостоці було підступно вбито керівника українського хору «Горлиця» 68-літнього лікаря Анатолія Криля. Окрім праці в хорі, Анатолій Улянович ще був членом реєстраційної двадцятки парафії УПЦ КП Миколи Чудотворця, яка була офіційно зареєстрована у Владивостоці 19 листопада 2003 р. Першого квітня 2004 року після репетиції українського хору по дорозі додому він був жорстоко побитий, а третього квітня пан Анатолій Криль помер у лікарні. Прокуратура Перворєченського району міста Владивосток тривалий час відмовлялася відкривати кримінальну справу за фактом убивства Анатолія Криля навіть і після того, як українська громада Владивостока надіслала листа Президентові Володимиру Путіну. І лише після офіційного звернення Міністра закордонних справ України до російської сторони, вона переглянула своє рішення.
Це лиш кілька фактів релігійного переслідування українців у Росії, а їх є значно більше. Москва ніяк не може змиритися з тим, що Україна не лише стала незалежною державою, але й відродила свою, незалежну від так званого «третього Риму», Православну Церкву Київського Патріархату, повернувши собі знову історичний статус першосвященства, адже Русь хрестили понад 1000 років тому таки в Києві, бо на місці нинішньої Москви (а «Москва» з угро-фінської мови перекладається як «каламутна вода») в ті часи ще жаби кумкали, а по лісах ведмеді блукали. А стосовно видуманої російським ученим М. Погодіним ще в другій половині 19 століття казочки про етнічну «спільну колискову трьох братніх народів» (мається на увазі українців, росіян і білорусів), то аби спростувати її, досить уважно вчитатися в «Повість минулих літ» того ж літописця Нестора. Аби не бути голослівним зацитую: «Після смерті братів (Кия, Щека, Хорива) рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. А другі сиділи на Полоті, котрі полочани. Од сих же є і кривичі що сидять у верхів’ях Двіни і Дніпра; а також сіверяни… На Білому озері сидить весь, а на Ростові-озері – меря… А по Оці-річці… мурома. І чемериси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани…, а потім же волиняни. А се інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, ям, литва, зимигола, ліб. Ці мають свою мову».