С. ПРАСК

Післяслово

(Продовження)

   Це свідчення літопису. Але під Київську Русь підпадали ще й інші північні племена: карель, корс, зирень, ерзя, самоядь, чухна, мокша, мещера, югра. А коли ще взяти, що в колишнього московського народу (московитів) тече в жилах не менше фіно-татарської крові, то яка ж може бути етнічна спорідненість народів цієї «спільної колиски» та ще й старшобратство! росіян, коли тільки у 1485 році цар Іван ІІІ починає іменувати себе не московським, а «Великим князем всія Русі», а Іван Грозний уже величає себе не «Великим князем», а «царем» і знову ж «Государем всея Руси» (1547 р.). Я вже не кажу про самоназву «Россия», що виникла ще в пізніші часи. Лиш за указом Петра І в 1721 році московське царство стало називатись Російською імперією. Та й сама назва національності у прикметниковій формі «русский» засвідчує про його вторинність, як самостійного сформованого етносу, бо звіддавен наші предки були не «русские», а русичі чи русини. До речі, національна самоназва «русини» на Західній Україні зберігалася ще донедавна і остаточно ідентифікувалася в «українців» десь до кінця тридцятих років минулого століття, що засвідчує, що етнічними спадкоємцями «русичів», «русинів» є саме ми, українці. Пригадаймо, ба й навіть гетьман Іван Виговський підписував Гадяцький мирний договір з Польщею у 1658 р. від імені Великого князівства Руського, цебто України. А самоназва у прикметниковій формі «русский» могла стати лишень для тих іншомовних народів, що потрапили під володіння Русі і таким чином стали «руськими» підданими, згодом асимілювавшись, стали «русскими» за національністю. Правда, напевне, зрозумівши неприродність такої самоназви в прикметниковій формі, нині колишні московити усе частіше вживають, як і всі інші народи, іменникову форму «россиянин». Та й, виходячи із руських літописців, ба й того ж Нестора, навіть Новгород не відносив себе до Русі, вже не кажучи про Суздальщину. В цьому не важко пересвідчитися, читаючи ту ж «Повість минулих літ». Руссю іменувалися князівства, що знаходилися на території сучасної України. А росіяни утвердилися із отієї суміші слов’янських, угро-фінських та монголо-татарських народностей.

Як бачимо, зовсім інша «Колиска». Не маючи свого власного історичного етнічного фундаменту, московити вирішили скористатися чужим, привласнивши його разом із назвою, тобто украли його в нас, українців, нащадків отих істинних русичів. А почали вони ту експансію проти нас саме з руйнування Києва 20-22 березня 1169 року князем Андрієм Суздальським. Ось що пише про цю жахливу подію літописець: «І грабували вони два дні увесь город, Поділля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю… Церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами…, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли майна безліч, церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони здіймали і везли в північні краї… запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими…, і стояв у Києві... стогін і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні…»

От вам і «братерська любов»! Після тієї руїни Київ уже не міг в повну міць звестися на князівські ноги як столиця «городів руських». Далі Андрій Боголюбський почав створення в своєму князівстві самовладної Церкви, непідлеглої Києву. Однак московським князям довгий час не вдавалося цього здійснити, Константинопольський Патріарх не погоджувався виводити Московську церкву з підпорядкування Київської, цебто Руської митрополії. Як відбувалися наступні події з проголошення незалежної Московської Церкви, дуже добре описано в книзі Галини Могильницької «Хроніка великого ошуканства», виданої в Броварах у 2007 році видавництвом «Українська ідея». Хочу зауважити, що книга ця дуже цінна, в якій авторка надзвичайно аргументовано і переконливо на документальній основі глибоко аналізує споконвічні протистояння Москви і Києва та нищення України і Української церкви московськими «братами»-сусідами. Цю книгу варто прочитати кожному українцеві, аби знати правду, а не хитрі вигадки сусідів про нашу праісторію, зокрема православної церкви. Отож Галина Могильницька, до речі, потомственна одеситка, а не західнячка, у своїй книзі пише: «Тому, не домігшись власної митрополії від Вселенського Патріарха, вони (Московські владоможці) йдуть на єдиний можливий у цьому разі крок: самочинно, без благословення Константинополя, проголошують утворення окремішньої, незалежної від Києва Московської Церкви та обирають для неї свого власного митрополита, яким став єпископ Рязанський Іона. Сталося це взимку 1448 року за московського князя Василя Темного… Це, як каже історик Української Церкви Іван Власовський, був ніж у спину церкви-матері, на «споконвічну єдність» із якою так претендує сьогодні російське духовенство… Цю Церкву Константинопольський Патріарх, а разом із ним і Вселенське православ’я, не визнали. І не визнавали ще 141 рік. Отже, якщо послуговуватися лексикою, яку вживає московське духовенство стосовно Української Православної Церкви Київського Патріархату, то Московська (тобто Російська) Церква протягом майже півтора століття залишалася «неканонічною», «самосвятською», «безблагодатною», була «служителькою анцихриста», «пристанищем демонів» і т.ін…

Слід сказати, що відділення Московської Церкви було закономірним явищем і базувалося на канонічній основі. Московити були окремим народом, який створював свою державу, а отже, згідно зі згаданими нами 34-им Апостольським правилом та 6-им і 17-им правилами відповідно І і ІV Вселенських соборів, мав канонічні підстави на створення окремої Церкви зі своєю ієрархією… Московську Церкву було визнано лише в 1589 році, коли вкрай зубожілі після турецького грабунку Східні Патріархи змушені були майже щороку звертатися до багатих московських царів по милостиню… В 1588 році до Москви з такою ж метою прибуває вже сам Константинопольський Патріарх Ієремія ІІ, що перед тим відбув 4 роки ув’язнення на о. Родос… М. В. Толстой пише про цей візит так: «Обливаючись сльозами, – розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий Патріарх, – вимолив я в Амурата дозвіл їхати в християнські землі по милостиню…»… Проте, до честі Патріарха Ієремії ІІ, що й у такому, гідному жалю, стані він усе таки зважився на певну послідовність і принциповість – його перша відповідь Годунову була «Ні!». Стосувалося це «ні», ясна річ, не визнання Московської Церкви, бо вже сам приїзд Патріарха до Москви був її визнанням де-факто. А от питання про надання патріаршого статусу Церкві, яка протягом 141 року існувала як самоправно проголошена й не мала, власне, навіть канонічної митрополії, – видавалося Ієремії ІІ надто проблематичним. Торгувати Патріархами, продавати їх за гроші Патріарх Ієремія ІІ не хотів навіть за великої скрути.

Та не знав бідний Патріарх московських «канонів» і порядків! Годунов просто-напросто засадив Вселенського Патріарха в монастир і наказав не випускати з Москви до тих пір, поки Патріарх не підпише відповідної грамоти. До 4-х років турецького ув’язнення на о. Родос додався ще й рік ув’язнення московського. Цей рік сидіння «під арештом» змусив Патріарха «змінити свої погляди» на гідність Московської Церкви, що ніколи не мала навіть власної, визнаної світовим православ’ям митрополії, одразу була піднесена до гідності Патріархату… А тепер починається найцікавіше! Та сама Московська Церква, яка в 15 столітті відділялася від Київської як Церква окремого народу й окремої держави, сьогодні ґвалтом кричить, що Київський Патріархат не має права відділятися від Московського, бо від часів прийняття християнства ми були «єдіним народом» і жили в «общєм отєчєствє», а «Києвская Русь всегда била вмєстє с Вєликой Россиєй».

Але ж, людоньки! Якщо це так, то це означає, що Москва не мала жодної канонічної підстави відділятися від Київської митрополії! І її визнання з боку Константино-польського Патріарха у 1589 році було неканонічним, розкольницьким, гріховним актом який повинен бути скасованим!!!... Але так воно, слава Богу, не є. Бо, як ми бачили з попередніх розділів, Росія ніколи не була Руссю, а русичі (сучасні українці) ніколи не були росіянами, як і росіяни ніколи не були ані українцями, аніже русичами».

Цей уривок з книги Галини Могильницької повідає нам, як утворювалася Московська Церква. Проте на цьому її становлення і розширення не зупиняється. Зміцнившись, Московська Церква, а особливо царська влада, ставить тепер за мету підпорядкування собі колишньої матірної церкви, цебто Київської метрополії, підлеглої Константинопольському Патріархату. Особливо рішучі дії почалися після так званого акту возз’єднання України з Росією. Врешті Москва офіційно звертається до Патріарха Константинопольського Якова з проханням передати Київську митрополію під юрисдикцію Московського Патріархату. Однак Патріарх Яків відповідає рішучою відмовою. Він зазначає, що в жодну церковну справу, в жодну релігійну проблему в Україні Москва втручатися не має права. В своїй книзі Галина Могильницька наводить слова історика Російської Церкви М. Толстого, які говорять протилежне: «Само соединение, совершенное Богданом, оставалось непрочным без единства церковного, которое одно могло связать неразрывными узами малороссийский юг и великорусский север в единую обширную Россию»…, бо як повчав тодішній глава Посольського Приказу Ордин-Нашокін: «основой политического подчинения есть подчинение духовное».

Як бачимо, що підпорядкування Москві Української Церкви було важливішою справою, аніж дотримання канонів. Тому методично спланований наступ продовжується всупереч правил Вселенських Соборів. Звичайно, що Київське духовенство було проти підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархатові, про що свідчать протестні заяви, вручені гетьману України. В одному з таких листів, який наводить Галина Могильницькі, мовиться: «раніше священики й протопопи жили там (мається на увазі Білгородщину) по всьому київському праву і звичаю…, тепер же збільшилися данини, розвинулось хабарництво, з духовенством поводяться по-грубіянському: духовних б’ють, підвішують… Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують, а московське заводять… Усе це давнім нашим духовним вольностям противне…».

З цієї цитати ясно випливає, що книги, видані в Україні, чи наші церковні піснеспіви та читання були не до душі московитам, вони їх «касували», «нищили», а насаджували своє, московське. Значить, їхня мова була різною. Тому на питанні мови слід зупинитися детальніше, бо саме в мовному питанні нині є найбільше московського фарисейського словоблудства і ратування за, мовляв, «канонічну» церковно-слов’янську мову, цілком перекаблучену на російський мовний манір, аби хоч таким чином продовжувати в Україні хитру русифікаторську політику.

Однак перш ніж перейти до глибшого розкриття отого сакраментального мовного питання, варто донести читачеві історію виникнення писемної церковнослов’янської мови. Її творцями були брати Кирило і Мефодій родом з македонського міста Солуні, проповідники саме православного християнського віровчення, власне, першовчителі слов’ян. З 863 року і до кінця життя Кирило і Мефодій жили в Моравії і Паннонії, проповідували православне християнство, перекладали грецькі церковні книги слов’янською мовою, розвивали писемність слов’янських народів, створивши алфавіт Кирилицю на основі грецьких літер.

Отож брати Кирило і Мефодій були македонцями, а відтак, мабуть, найкраще знали мову південних слов’ян. І це цілком природньо. Але ж ми знаємо, що навіть мова сусідніх українських сіл, вже не говорячи про цілі регіони, чимось відрізняється, а тут величезний слов’янський простір від Середземного до Білого морів. Звісно ж, що і в ті далекі часи мова балканських слов’ян відрізнялася від мови жителів Придніпров’я чи Новгородських лісів. Тому, на моє тверде переконання, ота церковнослов’янська мова була справді лишень церковною і книжною мовою, але не живою мовою наших праукраїнців. Нам відомо, що вона ще потім довго співіснувала паралельно із живою народною мовою. Власне, як на мене, церковнослов’янська книжна мова була своєрідною тодішньою штучною мовою есперанто слов’янських народів. Вона вкладалася Кирилом і Мефодієм так, аби була зрозумілою усім слов’янам. Звісно ж, не без того, що в міру розвитку писемності у різних народів вносилися в неї й свої місцеві національні особливості у вимову тих чи інших літер чи слів. Власне, ми й не знаємо точно, як звучала в давнину та чи інша літера кирилиці. Тому я абсолютно погоджуюся з думкою Галини Могильницької щодо різної вимови окремих звуків у різних слов’янських мовах, зокрема українців і росіян. Та й, мабуть, були ще й інші відмінності, коли книги, видані в Україні, заборонялися, цебто «касувалися», як і спів та проповіді. Авторка, що за фахом є українським мовником, свого часу закінчила філологічний факультет Одеського університету, в своїй книзі «Хроніка великого ошуканства» наводить переконливий приклад стосовно вимови деяких звуків у росіян та українців. Цитую її слова: «Як відомо, богослужбові книги були писані церковнослов’янською мовою, отже, на загал були однаковими. Що в московських книгах було написано, приміром, «ОТЕЦЬ», «ХЛђБЪ», «РђКА», «ПРИОДђТИ», «ЛђТО», що в київських. Але вимова окремих звуків у двох мовах була різною.

У київській вимові Е = Е; ђ = І; И = И; О = О.

У московській же Е та ђ = нашому Є; И = І; О = А.

А тепер прочитаймо наведені вище слова «по-київському»:  Отець,  хліб,  ріка, приодіти, літо − маємо

нашу рідну українську мову.

А прочитаймо-но те саме на московський лад: атєц, хлєб, рєка, пріадєті; лєто. Яка мова виходить? Пра-вильно, російська. А таких же слів, що в слов’янських текстах написані тими самими літерами, а в російській і українській мовах читаються по різному, тисячі! От і виходить що із запровадженням в українських церквах «московського читання» церковно-слов’янських текстів наша українська паства щоднини чула й на підсвідомому рівні засвоювала… російську мову».

До речі, мені доводилося читати вірші Шашкевича, видані ще за його життя, то в тодішньому українському алфавіті Галичини використовувалася літера «ђ», що відповідає нинішньому звукові «Ї». І це не випадково, бо така традиція тягнеться ще з княжих часів. У когось може виникнути питяння: а чому ж російська мова ближча за звучанням до церковнослов’янської? Одна з причин уже розкрита вище, – вона в звучанні чи вимові окремих звуків. Є ще одна, на мою думку і переконання, важлива причина. Згадайте (про що йшлося вище), з якої великої кількості іншомовних племен формувалася російська нація. Поміркуймо, яким чином ці асимільовані народності здобували російськомовні знання. Напевне, через церкву і школу, де панувала в ті далекі часи книжна церковнослов’янська мова, озвучена на московський манір. На нас, українців, ця мова не мала такого впливу, адже наші предки мали свою тверду мовну традицію, цебто власну живу народну мову.

Але повернімося від проблем мовних до церковних. За гетьманування Самойловича було приборкано опір духовенства та козаків, і Москвою обрано «свого» митрополита Київської митрополії, що вже й устиг присягнути Московському патріарху. Московський Патріарх Іоаким нахабно пропонує Константинопольському Патріархові Якову зректися Київської митрополії, але цей знову категорично відмовився.

Що ж було далі, знову ж розповідає цитата з книги Галини Могильницької: «У 1686 році, коли Патріарха Якова вже на Вселенському престолі не було, а його місце посів новообраний і щойно затверджений турецьким візиром Патріарх Діонісій ІV, Москва відправляє в Константинополь пишне посольство, яке має спонукати нового Патріарха до відречення від Київської митрополії. Очолює посольство думний дяк Нікіта Алєксєєв… Хитрий дячок іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав Патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» носив Алєксєєв візиру - історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви… Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського Патріархату…

Але ця сумна історія мала вельми цікаве продовження. Найсумнішою вона, наразі, виявилася для самого Патріарха Діонісія ІV, якого Москва ще й «облапошила» до всього: соболі дала, а червінці обіцяла віддати потім, але… не віддала, ясна річ! Він бідний, ще кілька років слізно просив московитів, щоб вони віддали обіцяне… Але Москва, як відомо, «слезам не верит»!..

А зараз для нас важливим є те, що року 1687-го, буквально через рік після описуваних подій, Патріарха Діонісія ІV скинули з патріаршого престолу. Царгородський Патріарший Собор, розглядаючи його справу, засуджує його оборудку з Москвою щодо передачі Київської митрополії як «акт симонії», тобто хабарництва – неканонічне, протиправне і невідповідне християнській науці діяння!

Про те, що жодного іншого документа про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархатові нема, окрім грамот Патріарха-хабарника, які зафіксували неканонічне діяння, найкраще свідчить Патріарший і Синодально-Канонічний Томос, виданий Царгородським Патріархом Григорієм VІІ 13 листопада 1924 року Українській Церкві у Польщі, яка входила до Київської митрополії і також була неканонічно підпорядкована Московському Патріархату. Право цієї Церкви на відокремлення від Москви та своє право проголошення її автокефальною Церквою Патріарх Григорій VІІ обґрунтовує тим, що «відірвання Київської митрополії від Царгородського престолу відбулося не за приписом канонічних правил», а отже, Церква ця, як і вся Київська митрополія, не є і ніколи не була канонічно підлегла Москві.

Таким чином, через 238 років після проголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним, протиправним актом симонії, Царгородська Патріархія ще раз підтвердила, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський Патріархат не мав і не має! А отже, й жодних канонічних територій в Україні не може мати! Території ці не були отримані внаслідок канонічно-правової передачі, а захоплені силою і облудою…».

Гадаю, що додати до цих переконливих аргументів вищезгаданої авторки більше нічого. Тому абсолютно природне рішення Помісного Собору Української Православної Церкви, що відбувся в 1991 році у Києво-Печерській лаврі під керівництвом тодішнього Патріаршого екзарха всієї України Філарета, про відокремлення від Московського Патріархату, ніяким «розколом» православ’я не було. Власне, це був нормальний процес православ’я, продиктований утворенням незалежної української держави. Причому ця ухвала про автокефалію Української Православної церкви була прийнята одноголосно всіма архієреями-делегатами Помісного Собору. Жоден із них на той час не був виведений із свого духовного сану чи відлученим від Церкви. Значить, на кожному з них в цю мить спочивала Благодать Святого Духа, а це означає, що прийнята ухвала була цілком легітимною, цебто канонічною. Тодішній Патріарший екзарх України Філарет, їдучи з ухвалою Помісного Собору до Москви, теж вірив, мабуть, у доброту і розуміння керівництва Російської Православної Церкви, однак ця віра залишилася лишень наївною надією. Москва категорично поставила перед ним вимогу відмовитися від автокефалії УПЦ. Знаючи історичну московську практику, екзарх Філарет зрозумів, що коли впиратиметься, то його взагалі можуть не випустити з Москви назад в Україну, отож потрібно було тимчасово виграти час, а головне, повернутися в Україну, щоб продовжити почату справу розбудови незалежної Православної Церкви.

Але Москва теж не дрімала. Почалися погрози, залякування, шантаж московських емісарів, що розгорнули широку промосковську пропаганду в Україні. Врешті це привело до участі частини українського духовенства в Архієрейському соборі в Москві у 1992 році, який перетворився в судилище над митрополитом Філаретом, а також проведення у цьому ж році Москвою Харківського Собору, який і започаткував розкол в Українській Православній Церкві, утворивши ще одну УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом), що відмовився від будь-яких претензій на автокефалію.

Як бачимо, не УПЦ КП є причиною розколу в українському православ’ї. УПЦ КП утворилася внаслідок об’єднання православних вірних Філаретові з Українською Автокефальною Православною Церквою, що на той час відродила вже своє існування. Розколов українське православ’я Харківський Собор, проведений Москвою. Справді: поділяй і владарюй. Москва знову згадала перевірений імперський закон закабалювання інших народів.

Тож можемо зробити єдино правильний висновок із усього вищесказаного. Проблема Київського Патріархату – це не релігійна проблема. З погляду канонічних законів тут усе правильно: кожен народ, а тим більше держава має право на свою Церкву. Проблема ця – політична! Аби пересвідчитися в цьому, досить процитувати бідкання на Пленумі Спілки письменників Росії (1992 р.) літератора А. Буйлова: «Не только гавани и пирсы теряем ми с утратой Украины. Ми теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети – давайте говорить прямо! – наиболее ценного для будущего нашей державы генетического потенциала. Поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему й на сей раз – полному слиянию Украины с Россией… есть первая и важнейшая задача русской государственной идеологии».

Гадаю, що ясніше вже не можна висловити імперських амбіцій сусідньої держави. Найстрашніше, що так думає не лише вищеназваний письменник, так думають найвищі російські можновладці і нав’язують цю думку загалові. Не тільки Російській імперії було що втрачати з втратою України, але й Російській церкві. Адже відомо, що в час розпаду СРСР в Україні митрополитові Філарету вдалося зміцнити Православну Церкву. Власне 60% усіх православних приходів знаходилося на Україні, а майже 80% із них − у Західній Україні. В Росії ж та інших союзних республіках було лишень 40% православних прихожан. А звідти виходить, що ми справді маємо найбільш духовну націю, цебто отой найцінніший генетичний потенціал, про який говорив російський літератор А. Буйлов. І як тут не згадати слова Петра Першого: «Сєй малоросійській народ і зєло умйон, і зєло лукав: он, яко пчєла любодєльна, дайот россійському государству і лучній мйод умствєнний, і лучній воск для свєщі россійского просвєщєнія, но у нево єсть і жало. Доколє россіянє будут любіть і уважать єво, нє посягая на свободу і язык, дотолє он будєт волом под’ярємним і свєточю российского царства; но коль скоро посягнут на єво свободу і язык, то із него вирастут драконови зуби, й россійскоє царство останєтся не в авантажє».

Хіба не співзвучні цареві слова з думками нинішнього російського письменника. Значить, так було завжди, то хто ж тоді старший брат?! Не хоче випускати українців із своїх «старшобратських» фальшивих обіймів наш північно-східний сусід. А хто не хотів того «братерства» під’яремного, того люто анафемували. Згадаймо гетьмана Івана Мазепу. Анафему з нього не знято ще й понині. Щоправда, ходять чутки, що нібито Українська Православна Церква Московського Патріархату збирається зняти цю тристалітню анафему з нього, бо куди ж правду дівати. Гетьман Мазепа чи не найбільше з усіх українських гетьманів, ба й російських царів, жертвував на розбудову православних церков. Та й до анафеми цієї видно Бог не прислуховується, бо ім’я Мазепи ніколи не втрачало серед українців високого пошанування і значимості наперекір московським прокляттям. Те ж саме можна сказати і про анафему, винесену РПЦ Патріархові Філаретові. Не богоугодна вона, бо не діє на нашого Патріарха і очолювану ним Українську Православну Церкву Київського Патріархату. А хіба у 1917 році Московський Патріарх Тихон не анафемував Грузинську Церкву, яка ледь не на другий день після Лютневої революції проголосила свою незалежність від Московського Патріархату! Ця анафема була знята з неї аж через 26 років! Але ж Грузинська Церква існувала і два з чотирьох її Католикосів-Патріархів були причислені до Лику Святих! Так і наша УПЦ КП невпинно розвивається, зростає, розширюється на Схід і Південь України.

Далі: Розділ 22-б