І СУДЖЕНО МЕРТВИХ...
Продовження
10. "І я бачив престола великого білого, і Того, Хто на ньому сидів, що від лиця його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося. 12 І бачив я мертвих великих і малих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми. 13 І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них, — і суджено їх згідно з їхніми вчинками. 14 Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це — друга смерть, — озеро огняне. 15 А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений був в озеро огняне...” (гл.20, розділ "Загальне воскресіння й останній суд.”
У цьому тексті йдеться не про земні події.
Згадаймо розділ "Божий престол” (гл. 4). "І ось престол стояв на небі, а на престолі Сидячий. А Сидячий подібний був з вигляду до каменя яспіса й сардиса, а веселка навколо престолу видом подібна була до смарагду.” В наступному розділі цієї глави "Старці на престолі” пишеться: "4 А навколо престолу — двадцять чотири престоли, а на престолах я бачив двадцять чотири старці, що сиділи, у шати білі одягнені, а на головах своїх мали вінці золоті. 5 А від престолу виходили блискавки, і голоси, і громи. А перед престолом горіли сім свічників огняних, а вони — сім духів Божих.” У подальшому розділі тієї ж глави "Чотири тварині” даються інші деталі: "6І перед престолом — як море скляне, до кришталю подібне. А серед престолу й навколо престолу четверо тварин, повні очей спереду й ззаду. 7 І перша тварина подібна до лева, а друга тварина подібна до теляти, а третя тварина мала лице, як людина, а четверта тварина подібна до орла, що летить. 8 І ті чотири тварині — кожна з них мала навколо по шість крил, а всередині повна очей. І спокою не мають вони день і ніч, промовляючи:
"Свят, свят, свят Господь, Бог
Вседержитель,
що Він був, і що є, і що має
прийти!”
Престол — це місце, де знаходиться і сам Сидячий, і його, мовлячи сучасними словами, апарат, а саме двадцять чотири старці та чотири тварини, а також головний символ — "сім свічників огняних.”
Важко збагнути езотеричний смисл кожної деталі престолу. Можна тільки здогадуватися, що, наприклад, за чотирма тваринами сховано ту силу, яка спостерігає за подіями як у земному, так і в небесному світі. Інакше навіщо було б згадувати двічі про очі: "повні очей спереду й ззаду”, та "а всередині повна очей”. В тілі людини очі — це вікна, крізь які нематеріальна сутність її дивиться на матеріальний світ. Щось подібне, мабуть, існує і в потойбіччі. А тільки ті очі бачать як вчинки людей, так і їхні наміри. Зрештою із вчинків і намірів окремих людей тчуться події в земному суспільстві. І вчинки, й наміри, й події фіксуються в книгах чотирма тваринами. Коли ж приходить час огляду всього скоєного в земному й небесному світах, на стіл Сидячого кладуться книги добрих і лихих вчинків. До того він був творцем, тепер — суддя на престолі — він один, немає вже ні тварин, ні старців і "від лиця Його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося.” За столом, де сидить суддя, немає місця для підсудних.
А тепер перейдемо до 14 стиха: "Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне.” Мається на увазі не та смерть, якою вмирає людина, зістарівшись, а насильницька. Ад — страждання, тортури. За обома цими словами стоять сутності, що чинили "смерть” і "ад”. Вони помруть двічі — перший раз земною смертю, другий — в "озері огнянім”.
"І розгорнулись книги, і розгорнулась інша книга, — то книга життя.” "Книги " — списки тих, кого судитимуть, "книга” — списки тих, кого суд не визнає винними і дозволить жити як у вигляді сутностей, так і у вигляді людей землі. Тобто людство буде піддане селекції на рівні душ. І їх зостанеться значно менше, адже імена суджених записані в книгах (множина), а ті, кому жити дозволено буде — в книзі (однина).
"І суджено мертвих за вчинками їхніми.” "Мертвих” — померлих земною смертю, праведних і грішних. Прижиттєві вчинки їхні ретельно фіксувалися (записувалися до книг).
"І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них.” "Море” — людність (може бути людність імперії чи людність слов’янського світу — Гога й Магога). Ці слова можна прочитати ще й так: "І дала людність небу душі людей, що повмирали своєю смертю, і дали небу репресивні сили (армія, поліція, мафія — структури, на які багата буде тогочасна держава), душі людей, що повмирали насильницькою смертю чи від тортур.” І всі вони — великі й малі "стояли перед Богом”. "І розгорнулися книги...” "І суджено мертвих за вчинками їхніми.”
11. Майже всі пророцтва Тори й Старого Заповіту стосуються долі симітичних народів та тих, хто з ними були в якихось взаєминах — добрих чи лихих. Тора — це програма, написана, як вважають євреї, зі слів самого Бога.
Чи на всі віки у цій програмі ключову роль відведено іудеям, симітам? І хто такі симіти?
Це діти Сима, одного з трьох Ноєвих синів. Авраам був дев’ятим у геніалогічному ланцюгу симових нащадків. Не зайве навести всіх попередників Авраама. Це: Арпахшад, Шелах, Евер, Пелег, Реу, Серуг, Нахор, Терах, Авраам. Йому — дев’ятому судилося укласти угоду з Богом. Це його Бог розмножив у цілий народ і виділив йому землю ханаанську. Мабуть, мається на увазі земля четвертого нащадка Хама — Ханаана.
У Ноя було ще двоє синів: Яфет і Хам. Ці двоє, як і Сим, народилися до потопу. А після потопу стали родоначальниками цілих народів. Так Яфет, середній з братів, дав життя сімом синам, з яких потім пішли відповідні народи. Хоча всіх синів було значно більше. Слово "яфет” означає білий, світлий.
Яфет і Сим, на відміну від наймолодшого Хама, були улюбленими дітьми батька. І ось чому. Ной, який по потопі вирощував виноград, якось був упився вина "та й обнажився усередині свого намету. 22 І побачив Хам наготу батька свого, та й розказав обом братам своїм надворі. 23 І взяли тоді Сим та Яфет одежину і поклали обидва на плечі свої, і позадкували, та й прикрили наготу батька свого. Вони відвернули дозаду обличчя свої, і не побачили наготи батька свого. 24 Ной витверезився від свого вина, і довідався, що йому був учинив його син наймолодший. 25 І сказав він: "Проклятий будь Ханаан, — він буде рабом рабів своїх братів! 26 І сказав він: "Благословенний Господь, Симів Бог, — і хай Ханаан рабом буде йому! 27 Нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових, — і нехай Ханаан рабом буде йому!” (Буття, гл.9).
Як уже мовилося, Ханаан це земля і люди, що її населяють, — володіння четвертого Хамового нащадка. Напевне, Ной не мав права чи не смів позбавити наймолодшого з синів батьківщини, але прокляття своє зробив пророцтвом.
Отож яфетичні народи ведуть родовід від середнього Ноєвого сина. Тобто це така ж давня група етносів, як і симіти.
На 5509-му році симітської історії (або в наближені роки) народився чоловік, який згадав про нащадків ще одного сина Ноя — Яфета. І став пророкувати на них. До Старого Заповіту було долучено Новий Заповіт, а його вінчає велике пророцтво — "Об’явлення св. Івана Богослова”.
Різниця між нащадками Сима і Яфета в тому, що перші, завдяки своїм суворим герметичним законам, більше зберегли чистоту крові пращурів ніж другі. Хоча стверджувати це не можна. Єгипетський та вавілонський полони, римська неволя не могли не накласти відбитка на генетику цього етносу. Просто тут асиміляція відбувалася з людом такої ж, південної, крові, зокрема зі спорідненими мешканцями землі Ханаана.
Отож на початку першого тисячоліття нашої ери, в час, коли наближався термін здійснення найстрашнішого пророцтва для Симових нащадків (зруйнування держави Ізраїля, Єрусалима, Храму, депортації всього народу), Бог згадав про Яфетових дітей. Було створено віру для них — християнство.
12. Вищенаведене — тільки перший чи другий план Книги Буття, за ієрогліфічними знаками якої криються найбільші таємниці світобудови. Її, як і інші чотири книги, написав давньоєгипетським письмом жрець і посвячений Мойсей. Це письмо відрізняється тим, що кожне його слово має три значення: звичайне (часом матеріальне), символічне (ідейне) та ієрогліфічне — таємне, пов’язане з ієрогліфами або ж, у нашому розумінні, з кожною літерою слова. Це — останнє можна збагнути, лише написавши слово. Більшість іудеїв розуміли тільки матеріальний план Книги. Символічний же і ієрогліфічний — передавалися небагатьма посвяченими з уст в уста. Переказ такий отримав назву "Кабала” — від слів "з уст в уста”. Вже потім, як не стало посвячених, а більшість священих сувоїв було втрачено, євреї почали дошукуватися пророчих істин самотужки. Цей пошук триває й понині.
Після повернення з вавілонського полону, в часи, коли народ ізраїльський втратив єгипетську мову, яка надовго стала для нього рідною, і запозичив арамейську, першосвященик Ездра написав Книгу асірійськими і халдейськими літерами. Можна тільки здогадуватися, скільки потаємного смислу після цього стало недоступним.
Це щодо писаної Книги.
Усний же переказ її зберігався в секті єсеїв (ієсеїв). Ученим цієї секти ще за єгипетських Птолемеїв було доручено перекласти Книгу грецькою.
Дослідник Фабр д’Оліве у своїй праці "La langue hebraique restituee” (1815 р., перевидана 1905 р.) вважає, що єсеї, не бажаючи виказувати таємний смисл Книги, дали тільки її матеріальний план. Так з’явився грецький переклад 70 тлумачників, який став основою для всіх перекладів і для створення всіх єврейських словників. Отож подальші пояснення текстів Книги — це здебільшого тлумачення її матеріального та ідейного планів, що також має велике значення.
Дошукуючись до другого і третього планів Фабр д’Оліве уклав свою граматику єврейської мови і лексикон коренів слів. При цьому він розглядав символічне й ієрогліфічне значення усіх літер і їх первинних значень. Ось приклад аналізу цього дослідника. Єврейське слово Ієгова (у нашому звучанні пишеться так: і-є-о-є) складається з таких значень: О — знак духовного світла; його субстанція Є відображає абсолютне життя. Сполучення Є-О-Є утворює дієслово "бути” в абсолютному смислі. Перед цим сполученням стоїть знак проявлення і вічності І. Таким чином слово І-Є-О-Є означає абсолютне духовне життя в його вічному проявленні у світі. Це і є ідея Божества. Розглядаючи так слово за словом, Фабр д’Оліве знайшов другий і третій плани 10-ти перших глав Книги Буття. З’ясувалося, що за персонажами книги криються не імена конкретних людей, а поняття космогонії. Так, за іменем і вчинками Адама стоїть первинний (астральний) розвиток людства на рівні польової ідеї, а Каїн і Авель — дві протилежні сили в природі: відцентрова і доцентрова. Сиф — начало, що їх примиряє і врівноважує.
Ной — врівноважена і стабільна природа, яка складається з інтелектуального і вольового начал.
Внаслідок поділу (диференціації) природи (гріхопадіння Адама) на землі з’явилися вже тілесні форми. Їх уподобали еманації Бога (духовні сутності) та з’єдналися з ними і набули чуттєвих якостей. З’явилися люди, які були наділені надзвичайною могутністю. Це порушило гармонію і послідовність розвитку світу й людства, тому Бог вирішив очистити світ так званим потопом. Але попередньо сховав урівноважену природу — Ноя в ковчег. Отож Ной, його сини й невістки, і всякої тварі по парі — це допотопна природа, гармонійному розвитку якої завадило гріхопадіння Адама.
Сорок діб потопу — це сорок періодів великого катаклізму. "І ось Бог відвів від вод силу стискання, і води розширилися та піднялися. Від повітря ж Бог відвів силу розрідження, і атмосфера стала падати на землю у вигляді води.”
Так читається розшифрований ієрогліфічний підтекст. А ось як написано в Біблії: "17 І був потоп сорок день на землі, і збільшилась вода, і понесло ковчега. І він високо став над землею. 18 І прибула вода, і сильно збільшилась вона на землі, — і плавав ковчег на поверхні води. 19 І дуже-дуже вода на землі прибула і покрились усі гори високі, що під небом усім...” (Книга Буття. гл. 7).
Як видно, ієрогліфічна подача подій схожа на наукове пояснення, "видиме” ж біблійне описання нагадує символічний текст чи притчу. Водночас воно сприймається і як звичайне свідчення земної катастрофи.
Нинішнє людство, яке походить від дітей Ноя — це продовження допотопної врівноваженої стійкої природи, яка проте несе в собі свої, ще допотопні, проблеми. Під час збудження природи (Ной упився вином) її матеріальна складова (Хам) проникла була в духовно-причинний світ, але інші породження природи (Сим і Яфет) приховали її таємниці (прикрили наготу Ноя). Отож сини Ноя — це основні принципи (ідеї) природи. Зокрема Хам — принцип сваволі, повстання, анархії та деспотизму. Та водночас вони — принципи мають своє вираження і в конкретних течіях людства, а саме: семітична, яфетична, хамітська. А ці, в свою чергу, мають підпринципи — вже конкретні етноси, які послідовно виконують свої програми. Спочатку їх виконували діти Сима, а на початку першого тисячоліття нашої ери залучені були вже й діти Яфета. Це для них Вища Сила прислала в земний світ Месію з його вченням. Не випадково Ісус опинився в секті єсеїв, де зберігалася неспотворена інформація про світобудову. Але, думається, Месія прийшов у цей світ уже із знаннями.
Мабуть, у цьому є вже якась закономірність – чим величніша постать в історії, тим менше знають про її зовнішність. Її дух і духовність, якою вона – постать запліднила людство, не залишає місця для суто земних її прикмет. Ісус Христос – один із прикладів цього. Поміж ранніх християн побутувала думка про непоказну зовнішність: "...немає в Ньому ні виду, ні величі, яка вабила б нас до Нього. Він був зневажений і принижений перед людьми...” Проте статуя Христа, зроблена за його життя в місті Панеаді жінкою, яку він врятував від кровотечі, свідчить про протилежне. Церковний історик Євсевій, котрий побував у цьому місті в третьому столітті, залишив такий спогад: "Перед дверима будинку лежить високий камінь, а на ньому мідна статуя жінки, що стоїть на колінах з простягнутими вперед руками. Навпроти стоїть постать чоловіка, гарного, одягненого в подвійну мантію, який простягує до неї руки.” Цю композицію у 362 році зруйнував імператор Юліан Відступник. У творах Аксельма Кентерберійського (ХІ — ХІІ ст.ст.) наводиться лист ієрусалимської коханки римського сенатора Публія Лентули, попередника Понтія Пілата: "Він (Ісус) високого зросту, величного виду, а на кого він гляне, той раптом проникнеться до себе пошаною... він відмінно стрункий, волосся його зрілого каштанового кольору, пряме до вух, а від них до низу світле і кучерями спадає на плечі... чоло рівне і гладке, обличчя чисте... ніс і рот розташовані дуже правильно; борода такого ж кольору, як і волосся на голові... очі його небесного кольору...”
З усього, слова ранніх християн відображали суспільну значущість Христа, адже він не був наділений ні владою, ні багатством. Образ же закарбований у статуї та у словах (листі) відображає правдивий зовнішній вигляд чоловіка, побаченого жінкою.
Як узгоджуються ці свідчення з відбитком зображення Месії на тканині (плащаниці), в яку було загорнуто тіло після зняття з хреста?
28 травня 1898 року чоловік на ймення Секондо Піа з дозволу церковної влади уперше сфотографував плащаницю. На його подив зображення тіла й лиця, що їх ледь було помітно на тканині, на негативній фотопластині проявилося досить чітко. Секондо Піа це так вразило, що він мало не випустив з рук скляну пластину. "Я бачу обличчя Бога!”— прошепотів він.
Уже в наш час на чіткому знімку плащаниці, яку проявили і збільшили на сучасній комп’ютерній техніці, з’явилося обличчя з каштановим волоссям і світлішою бородою. За свідченням антропологів обличчя "однозначно належало до індоєвропейського типу.” Подальші дослідження дозволили визначити зріст — він дорівнює один метр вісімдесят сантиметрів.
Отож людина, яка дала віру дітям Яфета (яфет — світлий), і сама була світловидою з блакитними очима, до того ж високого зросту.
Цікава деталь. Біблію відкриває "Книга Буття” , в якій зокрема йдеться про Ноя та його синів Сима, Яфета і Хама, а завершує перше розлоге пророцтво на дітей Яфета — "Об’явлення св. Івана Богослова”. У пророцтві цім, як показав матеріал книги "І бачив я звірину...”, ключову роль відведено нащадкам Мешеха й Тираса, а саме слов’янству.
13. Якщо взяти синів Яфета у тій послідовності, в якій їх подано в Біблії, а саме: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал, Мешех, Тирас і простежити з’яву народу кожного з них на історичній арені, то можна спостерегти, що саме у такій послідовності і з’являлися царства.
Так, народ, який походив від Гомера — старшого Яфетового сина — був відомий ще за часів пророка Єзекіїля. Греки називали тих людей галатами, а в історії вони відомі, як кімерійці.
Магог — родоначальник скіфів і скіфської держави.
Мадай започаткував мідян і державу Мідію, яка у стародавні часи займала частину Персидського царства та межувала з Каспійським морем і Вірменією. Це було велике царство, яке проіснувало до 556-го р. до н.е.
Яван (Іаван) — родоначальник племен іонян, тобто — греків. Під цим іменем розуміють стародавню Грецію. То була також велика й могутня імперія, культура якої вплинула на все людство. Нинішня Греція — тільки невелика частина тієї імперії.
Тувал — назва народу; відомо, що він мешкав у землі Магога (скіфії) під владою Гога. По-іншому Тубал. Тиверійці (від імені римського імператора Тиберія), вихідці з Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Вони пішли до Дніпра, а звідти — до Карпат, де змішалися з полянами. Так виникла Галичина. (Ю.Канигін).
Мешех — родоначальник мосхів (московитів), народу, який жив між Каспійським і Чорним морями, а потім мігрував на Північ, аж до Москви-ріки. Цей народ засвітився на історичній арені зовсім недавно. Власне, він ще не зійшов зі сцени.
І нарешті Тирас — перше біблійне ім’я слов’ян, що населяли район Дністра. Згодом цей народ став зватися Рош (Рос). Тобто це вже були руси чи протоукраїнці.
Таким чином п’ять із семи нащадків Яфетових синів послідовно, у відповідності з часом народження сина, з’являлися на видноколі історії і сходили з нього, поступившись місцем молодшому.
Пророцтво Ів.Богослова з 12 по 19 главу стосується Мешеха й Тираса (цей останній на той час ще не виріс до ключового народу). Глави ж з 20 по 22 присвячені вже Тирасу, час якого прийшов. Він зіграє головну роль на історичній сцені, принаймні поміж яфетичних народів. На тій же сцені буде місце й Мешеху, але вже не як центральній постаті.
На користь того, що головну роль поміж яфетичних народів у третьому тисячолітті належить зіграти нащадкам Тираса, свідчать ті великі випробування, що їх зазнали українці наприкінці другого тисячоліття. Випробування народу — це селекція сутностей у потойбіччі. Вища Сила обирає собі народ, потім очищає його на рівні душ, які знову посилає у земний світ.
Людність, навіть та, яка належить до одного етносу, стає народом тільки тоді, коли її об’єднує якась ідея. Це може бути релігія, вчення, символ. Саме тільки православ’я навряд чи згуртує українців у народ. Адже та ж сама віра є і у росіянина, і у білоруса, і у грузина, і у вірменина... Це може бути національна ідея, але без помилок іудаїзму (винятковий народ) чи фашизму (понад усе). Національна ідея зароджується і формується довкола символа. Вища Сила заздалегідь подбала про такий символ, власне паросток, який уже тепер проріс у свідомості кожного українця. Це Т.Шевченко. Не випадково нащадки Тираса отримали й символ з тією ж назвою — Тарас. Це слово древні греки трактували, як бунтівний. Немає великої різниці у вимові голосних "а” та "и”. Тим паче, що в древньоєврейській і арамейській мовах, якими написано біблійні тексти і звідки походять ці слова, голосні не пишуться, а тільки вимовляються. Тобто слова "Тирас” і "Тарас” пишуться як "Трс”.
Отож нащадки Тираса сина Яфета, підійшовши впритул до історичної сцени, отримали від свого родоначальника й символ з його ж таки іменем. З ним і вирушать вони у третє тисячоліття. Не виключено, що й тризуб — герб України має відношення до окультних символів стародавнього Тираса, і тепер його витягнуто із прірви часу.
Із сивої давнини відомо, що між іменем, даним людині при народженні, її характером і зрештою долею існує дивовижний невидимий зв’язок. І хоч про цей зв’язок написано чимало книг, але пояснити його досі нікому не пощастило і, мабуть, тому, що пояснення слід шукати не в земному світі. Логіка підказує, що ім’я, день, місяць і рік народження — це код людської сутності, яка приходить у матеріальний світ. Під цим кодом вона виконує завдання, покладене на неї звище. Батькам тільки здається, що ім’я дитині обирають вони. Воно надиктоване їм відповідно до прикмет людини, що його носитиме.
Ім’я Тарас, як мовилося вище, було відоме ще стародавнім грекам, отож воно явно яфетичного походження. Якими ж рисами характеру наділені люди, що носять це ім’я?
Це особистості з надзвичайно багатим внутрішнім світом, яким проте притаманна стриманість, а буває навіть і зовнішня скутість. Тараси принципові й незалежні, але не вперті і завжди здатні визнати свої помилки. Вони скромні, не схильні підносити у вигідному світлі свої здобутки, не прагнуть гучного визнання, вони самі собі судді й поцінювачі, до того ж досить суворі. Люди, що носять це ім’я тонко відчувають усі прояви несправедливості, віроломства та зверхньості. Проте вони не поспішають виказувати своє обурення, але шукають оптимальний спосіб поновити справедливість. Ця уповільнена для зовнішнього ока реакція змушує іноді вважати Тараса людиною потайною і мстивою. Насправді ж тут віддається належне тому, хто заслуговує, а тільки не одразу, а по ретельному осмисленню скоєного.
Загалом докори щодо злопам’ятства найчастіше виходять від тих, хто учинив зло, але розраховував на свою повну безкарність.
Тарас добрий і чуйний. Він ніколи не відмовить тому, хто потребує допомоги, та водночас і не дозволить використати свою доброту людям нещирим, корисливим, за що ті звинувачують його у відлюдькуватості і навіть людиноненависництві.
Він не прагне брати участь у гонитві за благами, які не є для нього справжніми цінностями; через це дехто вважає його інертним, надто спокійним. Але це не так. Тарас має палку, бентежну душу, він мрійник і романтик, але його мрії настільки далекі від буденного клопоту, що їх втілення відбувається на рівні вищому, ніж той, що його може осягнути свідомість звичайної людини.
У сучасному світі, мабуть, ніде, крім України, не називають дітей іменем Тарас. І, мабуть, ніде у світі ім’я народного генія так точно не відбиває вдачу всього народу. Справедливо мовиться, що Т.Шевченко — це український народ в мініатюрі.
Якщо це ім’я, справді, символ народу, то і прикмети людей, названих батьками цим іменем, мусять відображати в собі родові прикмети всього племені.
Нехай читач сам поміркує над тим, чи проектуються наведені вище особливості людей з іменем Тарас на весь народ, родоначальником якого був онук Ноя і син Яфета.
14. Чому написано: "27Нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових, і нехай Ханаан рабом буде йому”? (Буття, гл. 9).
Перше — "розпросторить” зрозуміле. Нащадки Яфета, справді, заселили великі простори — всю Європу і частину Азії. А ось щодо "і нехай пробуває в наметах він Симових...”, то тут є над чим замислитись. Одразу слід зауважити, що займенник "він” стосується Яфета. Бо якби мовилося про Бога, то його було б написано з великої літери.
Отож, що таке намети Симові? Коли б було написано навпаки, що Сим пробуватиме в наметах Яфетових, то запитання не виникло б. Адже євреїв було розпорошено по всій Європі й Азії, тобто по території, де селилися яфетичні народи.
Скоріше за все слово "намет” — це метафора, "гілка”, за якою сховано справжній смисл, "корінь”. Ідеться про щось, що пов’язує яфетичні народи з семітами.І це щось дуже важливе.
Культура, мова? Ні.
Релігія. Духовне наповнення кожної людини. У всіх храмах — католицьких чи православних висять образи із релігії Сима. Це так, якби поганин побудував собі оселю, а стіни прикрасив не образами своїх кумирів, а ликами святих іншої релігії. І вже вони — лики стали господарями "намету”. Вже їм — Симовим святим молився господар. У кожному домі дітей Яфета висять біблійні святі — вони стали духовним наповненням господаря і його сім’ї. Отож у домі слов’янина, романо-германця чи будь-кого духовним господарем є Бог Авраама та його людський син Ісус Христос.
Якщо ж узяти зокрема православних, то тут і храми споруджують так, що їх вивершують бані, схожі на круглі намети кочівників.
Спочатку дух Сима увійшов у намети дітей Явана — греків, а вже від них перейшов у намети дітей Тираса, Тувала, Мешеха та інших і зробив їх — намети своїми (духовно). До речі, всі книги Біблії вперше було зібрано воєдино й перекладено з арамейської та єврейської мов саме на грецьку.
Що означає "...і нехай Ханаан рабом буде йому (себто Яфетові)”?
Ханаан — один із одинадцяти синів Хама — молодшого Ноєвого (і проклятого батьком) сина. У біблійному тексті мається на увазі народ, родоначальником якого був Ханаан.
В часи Авраама народ цей був нечисленний. То були кочові племена; із тогочасних міст відомі тільки Симех, Хеврон, Луз, Сидон. Найосвіченішими й найбагатшими були мешканці Сидона. В часи, коли євреї перебували в єгипетському полоні, чисельність населення на ханаанських землях сильно зросла; з’явилися великі укріплені міста, процвітали землеробство, виноробство, торгівля. Але люди ці не мали такої релігії, яка б їх згуртувала. Богами в них були Ваал, Астарта, Дагон, Молох, Хамос. Через це племена ханаанів не об’єдналися в монолітну державу, а являли собою велику кількість малих царств (число їх сягало 70-ти). Тому завоювати їх духовно згуртованим, об’єднаним в націю іудеям (дітьми Сима), як і іншим народам, наприклад, римлянам чи грекам (дітьми Яфета) великих труднощів не становило.
Це пояснення причин, через які ханаани зникли з мозаїки народів світу. Але не програми. Програма ж була закладена Ноєм у своєму проклятті, яке записане в Книзі Буття (гл. 9), а чи Мойсеєм, який дав іудеям цю книгу. Та як би там не було, а це пророцтво, як і інші біблійні пророцтва, збулося. Ханаан був рабом євреям, грекам, римлянам.
15. У чому сила іудаїзму? У вірі, у дотриманні угоди, взятої на себе Авраамом під час укладання союзу з Богом?
Якби тільки це, то навряд чи релігія так глибоко увійшла б у свідомість евреїв. Одним з найважливіших чинників, що робить іудаїзм могутнім — вивчення Тори. Вивчення незвичайне. Людина з унікальною пам’яттю може запам’ятати хоч усю Тору, але вона не стане від цього пророком. Ідеться скоріше про розшифровку знакової системи, за якою криється другий і третій плани інформації про людство. Система ця, вочевидь, прийшла ще з допотопних часів і була схована у халдейських і єгипетських храмах. Тору дав народові Мойсей — єгипетський жрець, посвячений. І навчив був її розуміти. Та з часом померли втаємничені — першосвященики, загубилися й письмена-пояснення. Але не втрачено метод осягання Тори. Кожен іудей, уже з дитинства, зорієнтований на творче мислення, на володіння логікою, на проникнення в глибини істини, на дошукування зерна будь-якого предмета чи явища. Мойсей, подарувавши народові "скриню з таємницями” і зорієнтувавши його на відкриття таємниць, запрограмував іудеїв на творчість. Тому з таким трепетом ставляться вони до своєї священої книги. За кожним рядком, за кожним стихом для них схована велика істина. Іудеї нагадують золотошукачів, які, на відміну від старателів, точно знають, що золото є. Не всім щастить, але всі його шукають. Тому поміж них так багато пророків. Виникнення християнства зумовлене тими ж пошуками великого підтексту в рядках Тори. Перші євангелісти — це ті, кому дано було побачити за скупими рядками пророцтва, писаного багато сот років тому, і прихід Месії (якого вони впізнали), і його страту, і лихі події для всього народу Сима. Вони ж — євангелісти, діти Сима і спорудили духовний дім для дітей Яфета — христову віру: "...і нехай пробуває в наметах він (Яфет) Симових.” По суті то було розщеплення доти монолітного, окультного вчення іудаїзму.
Після вигнання (галута) для іудеїв почався другий етап дослідження Тори. У вигнанні, зокрема в Іспанії, з’явилися авторитети у цьому ділі — кабалісти. Треба сказати, що християни також досліджували Біблію у такому ж плані, але згодом церква заборонила ті пошуки, а тих, хто ними займався, проголосила єретиками, прирікши таким чином Біблію стати книгою священою, але недоступною для пізнання її глибин. Цим церква запрограмувала своїх вірних на догматизм, а отже і вторинність. Заборонені були й кабалісти-іудеї, але завдяки високій свідомості і герметичності єврейської громади, кабалістичне вчення не припинилося.
Мабуть, як реакція на великі випробування виникла теза про винятковість євреїв. Втім, не виключено, що ця теза була відома ще до вигнання. У чому вона полягає?
Кожен об’єкт складається з зовнішньої і внутрішньої частин. Людство також має свої зовнішню і внутрішню частини. Зовнішня — все людство, внутрішня — євреї в ньому.
Самі євреї також поділяються на внутрішніх, тих, хто шукає шлях до Творця, і зовнішніх, тих, хто задоволений нашим світом.
Поміж віруючих є ті, що проникають у таємниці Тори — внутрішня частина і ті, які обмежені лише зовнішнім виконанням заповідей — зовнішня.
У кожному євреєві є його внутрішня частина, що має назву "точка в серці”, і зовнішня "гой” (неєврей) у ньому.
Якщо єврей працею над собою вивищує себе внутрішньо, а зовнішній частині, тобто тілу, приділяє уваги не більше, ніж треба для біологічного існування, то він впливає на світ так, що й інші євреї, а також інші народи, починають прагнути до внутрішньої суті речей.
Та якщо кожен з євреїв приділяє своїй зовнішній частині ("гоєві”) більше уваги, ніж внутрішній, то і все зовнішнє у світі починає переважати над внутрішнім. Тоді євреї починають потрапляти під владу народів світу.
Кожен із євреїв зокрема спроможний підвищити або знизити загальний рівень людства.
Гої (неєвреї), у свою чергу, поділяються на внутрішніх — праведників народів світу і зовнішніх — тих, що несуть світу горе і руйнування.
Якщо за аналог до всього людства взяти елементарну його частку — окрему людину, то цю тезу можна пояснити ще й так: людське тіло з його органами зору, слуху і т.д. — це тільки скафандр для сутності іудея, що прийшов у земний світ, а людський розум та його душа — персональний комп’ютер у цьому скафандрі для іудея.
Можливо, положення про винятковість нації, коли іудеї жили поміж кочових племен дітей Хама, і давало підстави так вважати, то тепер, коли більшість із них оселилася в середовищі яфетичних народів, це явне перебільшення. Втім, офіційний іудаїзм позбавлений цих крайнощів.
Теза про винятковість мала свої позитиви й негативи. Вона не дала розвинутись у вигнанців комплексу меншовартості і водночас вселила у них упевненість у собі — це добре. Та водночас вона сприяла вихованню зневаги до інших народів, що й викликало (і не один раз, зокрема в Іспанії та Німеччині) зворотну реакцію, що призводило до катастроф. У єврейській історії події другої світової війни, коли було знищено шість мільйонів євреїв, мають назву "Катастрофа” (найбільша катастрофа, починаючи з єгипетського полону).
16. Сьомий син Яфета — Тирас уже зробив перший крок на історичній арені. На ній побували як ті, що зіграли роль завойовників, злочинців, так і персонажі, які дали людству приклад високої культури й духовності. Важко вгадати мотиви, що ними керується Вища Сила, відводячи ту чи іншу роль черговому персонажу. Так само важко прогнозувати і роль Тираса. Але за окремими прикметами можна здогадуватися, що Тирасові судилося відіграти в історії людства не лиху роль.Ось ці прикмети:
1. Страшні випробування (війни, голодомори, репресії), а по суті спокутування гріхів за всі попередні покоління.
2. Україна здобула незалежність, не проливши крові.
3. Духовна (синьо-жовта) символіка, на відміну від тієї, що символізує плоть ("кама рупа” — червоне чудовисько в нас).
4. Слова Нострадамуса, який сказав: "...а затим пустить паростки та, що була довго безплідною, починаючи з п’ятдесятого градуса, і яка поновить усю Церкву Христову...” П’ятдесятий градус Північної Широти оперізує Україну на рівні Львова, Києва, Харкова.
5. Пророцтво св.Івана Богослова, яке стосується (принаймні з 13 гл.) православного світу. А православ’я прийшло від Явана до Тираса, а вже від Тираса поширилося до Мешеха. Тобто якщо корінь православ’я (як і всієї віри Христової) знаходиться в Греції, то стовбур — у Київській Русі, а вже гілки — в Московському царстві.
І, що надзвичайно важливо, вихід на історичну арену Тираса співпадає зі спокійним періодом людства. Це час, коли сфера Темного сателіта все далі віддаляється від свого матерільного тіла Землі, водночас зменшується його активність (кількість”здригань” на століття).
Земне життя, це безперервне змагання між білим і чорним, усередині людства, раси, народу і окремої людини. Край цій боротьбі прийде тільки з кінцем цивілізації. Коли перемагає біле, то чорне зовсім не зникає, воно ховається до пори, до слушного для нього часу. Дуже важливо про це пам’ятати Тирасові. Пам’ятати і завжди мати на увазі помилки і злочини інших дітей Яфета і Сима, які коштували всім, і їм також, надто дорого.
Copyright © В.В. Савченко, 2010
Продовження
10. "І я бачив престола великого білого, і Того, Хто на ньому сидів, що від лиця його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося. 12 І бачив я мертвих великих і малих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга, то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми. 13 І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них, — і суджено їх згідно з їхніми вчинками. 14 Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це — друга смерть, — озеро огняне. 15 А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений був в озеро огняне...” (гл.20, розділ "Загальне воскресіння й останній суд.”
У цьому тексті йдеться не про земні події.
Згадаймо розділ "Божий престол” (гл. 4). "І ось престол стояв на небі, а на престолі Сидячий. А Сидячий подібний був з вигляду до каменя яспіса й сардиса, а веселка навколо престолу видом подібна була до смарагду.” В наступному розділі цієї глави "Старці на престолі” пишеться: "4 А навколо престолу — двадцять чотири престоли, а на престолах я бачив двадцять чотири старці, що сиділи, у шати білі одягнені, а на головах своїх мали вінці золоті. 5 А від престолу виходили блискавки, і голоси, і громи. А перед престолом горіли сім свічників огняних, а вони — сім духів Божих.” У подальшому розділі тієї ж глави "Чотири тварині” даються інші деталі: "6І перед престолом — як море скляне, до кришталю подібне. А серед престолу й навколо престолу четверо тварин, повні очей спереду й ззаду. 7 І перша тварина подібна до лева, а друга тварина подібна до теляти, а третя тварина мала лице, як людина, а четверта тварина подібна до орла, що летить. 8 І ті чотири тварині — кожна з них мала навколо по шість крил, а всередині повна очей. І спокою не мають вони день і ніч, промовляючи:
"Свят, свят, свят Господь, Бог
Вседержитель,
що Він був, і що є, і що має
прийти!”
Престол — це місце, де знаходиться і сам Сидячий, і його, мовлячи сучасними словами, апарат, а саме двадцять чотири старці та чотири тварини, а також головний символ — "сім свічників огняних.”
Важко збагнути езотеричний смисл кожної деталі престолу. Можна тільки здогадуватися, що, наприклад, за чотирма тваринами сховано ту силу, яка спостерігає за подіями як у земному, так і в небесному світі. Інакше навіщо було б згадувати двічі про очі: "повні очей спереду й ззаду”, та "а всередині повна очей”. В тілі людини очі — це вікна, крізь які нематеріальна сутність її дивиться на матеріальний світ. Щось подібне, мабуть, існує і в потойбіччі. А тільки ті очі бачать як вчинки людей, так і їхні наміри. Зрештою із вчинків і намірів окремих людей тчуться події в земному суспільстві. І вчинки, й наміри, й події фіксуються в книгах чотирма тваринами. Коли ж приходить час огляду всього скоєного в земному й небесному світах, на стіл Сидячого кладуться книги добрих і лихих вчинків. До того він був творцем, тепер — суддя на престолі — він один, немає вже ні тварин, ні старців і "від лиця Його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося.” За столом, де сидить суддя, немає місця для підсудних.
А тепер перейдемо до 14 стиха: "Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне.” Мається на увазі не та смерть, якою вмирає людина, зістарівшись, а насильницька. Ад — страждання, тортури. За обома цими словами стоять сутності, що чинили "смерть” і "ад”. Вони помруть двічі — перший раз земною смертю, другий — в "озері огнянім”.
"І розгорнулись книги, і розгорнулась інша книга, — то книга життя.” "Книги " — списки тих, кого судитимуть, "книга” — списки тих, кого суд не визнає винними і дозволить жити як у вигляді сутностей, так і у вигляді людей землі. Тобто людство буде піддане селекції на рівні душ. І їх зостанеться значно менше, адже імена суджених записані в книгах (множина), а ті, кому жити дозволено буде — в книзі (однина).
"І суджено мертвих за вчинками їхніми.” "Мертвих” — померлих земною смертю, праведних і грішних. Прижиттєві вчинки їхні ретельно фіксувалися (записувалися до книг).
"І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них.” "Море” — людність (може бути людність імперії чи людність слов’янського світу — Гога й Магога). Ці слова можна прочитати ще й так: "І дала людність небу душі людей, що повмирали своєю смертю, і дали небу репресивні сили (армія, поліція, мафія — структури, на які багата буде тогочасна держава), душі людей, що повмирали насильницькою смертю чи від тортур.” І всі вони — великі й малі "стояли перед Богом”. "І розгорнулися книги...” "І суджено мертвих за вчинками їхніми.”
11. Майже всі пророцтва Тори й Старого Заповіту стосуються долі симітичних народів та тих, хто з ними були в якихось взаєминах — добрих чи лихих. Тора — це програма, написана, як вважають євреї, зі слів самого Бога.
Чи на всі віки у цій програмі ключову роль відведено іудеям, симітам? І хто такі симіти?
Це діти Сима, одного з трьох Ноєвих синів. Авраам був дев’ятим у геніалогічному ланцюгу симових нащадків. Не зайве навести всіх попередників Авраама. Це: Арпахшад, Шелах, Евер, Пелег, Реу, Серуг, Нахор, Терах, Авраам. Йому — дев’ятому судилося укласти угоду з Богом. Це його Бог розмножив у цілий народ і виділив йому землю ханаанську. Мабуть, мається на увазі земля четвертого нащадка Хама — Ханаана.
У Ноя було ще двоє синів: Яфет і Хам. Ці двоє, як і Сим, народилися до потопу. А після потопу стали родоначальниками цілих народів. Так Яфет, середній з братів, дав життя сімом синам, з яких потім пішли відповідні народи. Хоча всіх синів було значно більше. Слово "яфет” означає білий, світлий.
Яфет і Сим, на відміну від наймолодшого Хама, були улюбленими дітьми батька. І ось чому. Ной, який по потопі вирощував виноград, якось був упився вина "та й обнажився усередині свого намету. 22 І побачив Хам наготу батька свого, та й розказав обом братам своїм надворі. 23 І взяли тоді Сим та Яфет одежину і поклали обидва на плечі свої, і позадкували, та й прикрили наготу батька свого. Вони відвернули дозаду обличчя свої, і не побачили наготи батька свого. 24 Ной витверезився від свого вина, і довідався, що йому був учинив його син наймолодший. 25 І сказав він: "Проклятий будь Ханаан, — він буде рабом рабів своїх братів! 26 І сказав він: "Благословенний Господь, Симів Бог, — і хай Ханаан рабом буде йому! 27 Нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових, — і нехай Ханаан рабом буде йому!” (Буття, гл.9).
Як уже мовилося, Ханаан це земля і люди, що її населяють, — володіння четвертого Хамового нащадка. Напевне, Ной не мав права чи не смів позбавити наймолодшого з синів батьківщини, але прокляття своє зробив пророцтвом.
Отож яфетичні народи ведуть родовід від середнього Ноєвого сина. Тобто це така ж давня група етносів, як і симіти.
На 5509-му році симітської історії (або в наближені роки) народився чоловік, який згадав про нащадків ще одного сина Ноя — Яфета. І став пророкувати на них. До Старого Заповіту було долучено Новий Заповіт, а його вінчає велике пророцтво — "Об’явлення св. Івана Богослова”.
Різниця між нащадками Сима і Яфета в тому, що перші, завдяки своїм суворим герметичним законам, більше зберегли чистоту крові пращурів ніж другі. Хоча стверджувати це не можна. Єгипетський та вавілонський полони, римська неволя не могли не накласти відбитка на генетику цього етносу. Просто тут асиміляція відбувалася з людом такої ж, південної, крові, зокрема зі спорідненими мешканцями землі Ханаана.
Отож на початку першого тисячоліття нашої ери, в час, коли наближався термін здійснення найстрашнішого пророцтва для Симових нащадків (зруйнування держави Ізраїля, Єрусалима, Храму, депортації всього народу), Бог згадав про Яфетових дітей. Було створено віру для них — християнство.
12. Вищенаведене — тільки перший чи другий план Книги Буття, за ієрогліфічними знаками якої криються найбільші таємниці світобудови. Її, як і інші чотири книги, написав давньоєгипетським письмом жрець і посвячений Мойсей. Це письмо відрізняється тим, що кожне його слово має три значення: звичайне (часом матеріальне), символічне (ідейне) та ієрогліфічне — таємне, пов’язане з ієрогліфами або ж, у нашому розумінні, з кожною літерою слова. Це — останнє можна збагнути, лише написавши слово. Більшість іудеїв розуміли тільки матеріальний план Книги. Символічний же і ієрогліфічний — передавалися небагатьма посвяченими з уст в уста. Переказ такий отримав назву "Кабала” — від слів "з уст в уста”. Вже потім, як не стало посвячених, а більшість священих сувоїв було втрачено, євреї почали дошукуватися пророчих істин самотужки. Цей пошук триває й понині.
Після повернення з вавілонського полону, в часи, коли народ ізраїльський втратив єгипетську мову, яка надовго стала для нього рідною, і запозичив арамейську, першосвященик Ездра написав Книгу асірійськими і халдейськими літерами. Можна тільки здогадуватися, скільки потаємного смислу після цього стало недоступним.
Це щодо писаної Книги.
Усний же переказ її зберігався в секті єсеїв (ієсеїв). Ученим цієї секти ще за єгипетських Птолемеїв було доручено перекласти Книгу грецькою.
Дослідник Фабр д’Оліве у своїй праці "La langue hebraique restituee” (1815 р., перевидана 1905 р.) вважає, що єсеї, не бажаючи виказувати таємний смисл Книги, дали тільки її матеріальний план. Так з’явився грецький переклад 70 тлумачників, який став основою для всіх перекладів і для створення всіх єврейських словників. Отож подальші пояснення текстів Книги — це здебільшого тлумачення її матеріального та ідейного планів, що також має велике значення.
Дошукуючись до другого і третього планів Фабр д’Оліве уклав свою граматику єврейської мови і лексикон коренів слів. При цьому він розглядав символічне й ієрогліфічне значення усіх літер і їх первинних значень. Ось приклад аналізу цього дослідника. Єврейське слово Ієгова (у нашому звучанні пишеться так: і-є-о-є) складається з таких значень: О — знак духовного світла; його субстанція Є відображає абсолютне життя. Сполучення Є-О-Є утворює дієслово "бути” в абсолютному смислі. Перед цим сполученням стоїть знак проявлення і вічності І. Таким чином слово І-Є-О-Є означає абсолютне духовне життя в його вічному проявленні у світі. Це і є ідея Божества. Розглядаючи так слово за словом, Фабр д’Оліве знайшов другий і третій плани 10-ти перших глав Книги Буття. З’ясувалося, що за персонажами книги криються не імена конкретних людей, а поняття космогонії. Так, за іменем і вчинками Адама стоїть первинний (астральний) розвиток людства на рівні польової ідеї, а Каїн і Авель — дві протилежні сили в природі: відцентрова і доцентрова. Сиф — начало, що їх примиряє і врівноважує.
Ной — врівноважена і стабільна природа, яка складається з інтелектуального і вольового начал.
Внаслідок поділу (диференціації) природи (гріхопадіння Адама) на землі з’явилися вже тілесні форми. Їх уподобали еманації Бога (духовні сутності) та з’єдналися з ними і набули чуттєвих якостей. З’явилися люди, які були наділені надзвичайною могутністю. Це порушило гармонію і послідовність розвитку світу й людства, тому Бог вирішив очистити світ так званим потопом. Але попередньо сховав урівноважену природу — Ноя в ковчег. Отож Ной, його сини й невістки, і всякої тварі по парі — це допотопна природа, гармонійному розвитку якої завадило гріхопадіння Адама.
Сорок діб потопу — це сорок періодів великого катаклізму. "І ось Бог відвів від вод силу стискання, і води розширилися та піднялися. Від повітря ж Бог відвів силу розрідження, і атмосфера стала падати на землю у вигляді води.”
Так читається розшифрований ієрогліфічний підтекст. А ось як написано в Біблії: "17 І був потоп сорок день на землі, і збільшилась вода, і понесло ковчега. І він високо став над землею. 18 І прибула вода, і сильно збільшилась вона на землі, — і плавав ковчег на поверхні води. 19 І дуже-дуже вода на землі прибула і покрились усі гори високі, що під небом усім...” (Книга Буття. гл. 7).
Як видно, ієрогліфічна подача подій схожа на наукове пояснення, "видиме” ж біблійне описання нагадує символічний текст чи притчу. Водночас воно сприймається і як звичайне свідчення земної катастрофи.
Нинішнє людство, яке походить від дітей Ноя — це продовження допотопної врівноваженої стійкої природи, яка проте несе в собі свої, ще допотопні, проблеми. Під час збудження природи (Ной упився вином) її матеріальна складова (Хам) проникла була в духовно-причинний світ, але інші породження природи (Сим і Яфет) приховали її таємниці (прикрили наготу Ноя). Отож сини Ноя — це основні принципи (ідеї) природи. Зокрема Хам — принцип сваволі, повстання, анархії та деспотизму. Та водночас вони — принципи мають своє вираження і в конкретних течіях людства, а саме: семітична, яфетична, хамітська. А ці, в свою чергу, мають підпринципи — вже конкретні етноси, які послідовно виконують свої програми. Спочатку їх виконували діти Сима, а на початку першого тисячоліття нашої ери залучені були вже й діти Яфета. Це для них Вища Сила прислала в земний світ Месію з його вченням. Не випадково Ісус опинився в секті єсеїв, де зберігалася неспотворена інформація про світобудову. Але, думається, Месія прийшов у цей світ уже із знаннями.
Мабуть, у цьому є вже якась закономірність – чим величніша постать в історії, тим менше знають про її зовнішність. Її дух і духовність, якою вона – постать запліднила людство, не залишає місця для суто земних її прикмет. Ісус Христос – один із прикладів цього. Поміж ранніх християн побутувала думка про непоказну зовнішність: "...немає в Ньому ні виду, ні величі, яка вабила б нас до Нього. Він був зневажений і принижений перед людьми...” Проте статуя Христа, зроблена за його життя в місті Панеаді жінкою, яку він врятував від кровотечі, свідчить про протилежне. Церковний історик Євсевій, котрий побував у цьому місті в третьому столітті, залишив такий спогад: "Перед дверима будинку лежить високий камінь, а на ньому мідна статуя жінки, що стоїть на колінах з простягнутими вперед руками. Навпроти стоїть постать чоловіка, гарного, одягненого в подвійну мантію, який простягує до неї руки.” Цю композицію у 362 році зруйнував імператор Юліан Відступник. У творах Аксельма Кентерберійського (ХІ — ХІІ ст.ст.) наводиться лист ієрусалимської коханки римського сенатора Публія Лентули, попередника Понтія Пілата: "Він (Ісус) високого зросту, величного виду, а на кого він гляне, той раптом проникнеться до себе пошаною... він відмінно стрункий, волосся його зрілого каштанового кольору, пряме до вух, а від них до низу світле і кучерями спадає на плечі... чоло рівне і гладке, обличчя чисте... ніс і рот розташовані дуже правильно; борода такого ж кольору, як і волосся на голові... очі його небесного кольору...”
З усього, слова ранніх християн відображали суспільну значущість Христа, адже він не був наділений ні владою, ні багатством. Образ же закарбований у статуї та у словах (листі) відображає правдивий зовнішній вигляд чоловіка, побаченого жінкою.
Як узгоджуються ці свідчення з відбитком зображення Месії на тканині (плащаниці), в яку було загорнуто тіло після зняття з хреста?
28 травня 1898 року чоловік на ймення Секондо Піа з дозволу церковної влади уперше сфотографував плащаницю. На його подив зображення тіла й лиця, що їх ледь було помітно на тканині, на негативній фотопластині проявилося досить чітко. Секондо Піа це так вразило, що він мало не випустив з рук скляну пластину. "Я бачу обличчя Бога!”— прошепотів він.
Уже в наш час на чіткому знімку плащаниці, яку проявили і збільшили на сучасній комп’ютерній техніці, з’явилося обличчя з каштановим волоссям і світлішою бородою. За свідченням антропологів обличчя "однозначно належало до індоєвропейського типу.” Подальші дослідження дозволили визначити зріст — він дорівнює один метр вісімдесят сантиметрів.
Отож людина, яка дала віру дітям Яфета (яфет — світлий), і сама була світловидою з блакитними очима, до того ж високого зросту.
Цікава деталь. Біблію відкриває "Книга Буття” , в якій зокрема йдеться про Ноя та його синів Сима, Яфета і Хама, а завершує перше розлоге пророцтво на дітей Яфета — "Об’явлення св. Івана Богослова”. У пророцтві цім, як показав матеріал книги "І бачив я звірину...”, ключову роль відведено нащадкам Мешеха й Тираса, а саме слов’янству.
13. Якщо взяти синів Яфета у тій послідовності, в якій їх подано в Біблії, а саме: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал, Мешех, Тирас і простежити з’яву народу кожного з них на історичній арені, то можна спостерегти, що саме у такій послідовності і з’являлися царства.
Так, народ, який походив від Гомера — старшого Яфетового сина — був відомий ще за часів пророка Єзекіїля. Греки називали тих людей галатами, а в історії вони відомі, як кімерійці.
Магог — родоначальник скіфів і скіфської держави.
Мадай започаткував мідян і державу Мідію, яка у стародавні часи займала частину Персидського царства та межувала з Каспійським морем і Вірменією. Це було велике царство, яке проіснувало до 556-го р. до н.е.
Яван (Іаван) — родоначальник племен іонян, тобто — греків. Під цим іменем розуміють стародавню Грецію. То була також велика й могутня імперія, культура якої вплинула на все людство. Нинішня Греція — тільки невелика частина тієї імперії.
Тувал — назва народу; відомо, що він мешкав у землі Магога (скіфії) під владою Гога. По-іншому Тубал. Тиверійці (від імені римського імператора Тиберія), вихідці з Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Вони пішли до Дніпра, а звідти — до Карпат, де змішалися з полянами. Так виникла Галичина. (Ю.Канигін).
Мешех — родоначальник мосхів (московитів), народу, який жив між Каспійським і Чорним морями, а потім мігрував на Північ, аж до Москви-ріки. Цей народ засвітився на історичній арені зовсім недавно. Власне, він ще не зійшов зі сцени.
І нарешті Тирас — перше біблійне ім’я слов’ян, що населяли район Дністра. Згодом цей народ став зватися Рош (Рос). Тобто це вже були руси чи протоукраїнці.
Таким чином п’ять із семи нащадків Яфетових синів послідовно, у відповідності з часом народження сина, з’являлися на видноколі історії і сходили з нього, поступившись місцем молодшому.
Пророцтво Ів.Богослова з 12 по 19 главу стосується Мешеха й Тираса (цей останній на той час ще не виріс до ключового народу). Глави ж з 20 по 22 присвячені вже Тирасу, час якого прийшов. Він зіграє головну роль на історичній сцені, принаймні поміж яфетичних народів. На тій же сцені буде місце й Мешеху, але вже не як центральній постаті.
На користь того, що головну роль поміж яфетичних народів у третьому тисячолітті належить зіграти нащадкам Тираса, свідчать ті великі випробування, що їх зазнали українці наприкінці другого тисячоліття. Випробування народу — це селекція сутностей у потойбіччі. Вища Сила обирає собі народ, потім очищає його на рівні душ, які знову посилає у земний світ.
Людність, навіть та, яка належить до одного етносу, стає народом тільки тоді, коли її об’єднує якась ідея. Це може бути релігія, вчення, символ. Саме тільки православ’я навряд чи згуртує українців у народ. Адже та ж сама віра є і у росіянина, і у білоруса, і у грузина, і у вірменина... Це може бути національна ідея, але без помилок іудаїзму (винятковий народ) чи фашизму (понад усе). Національна ідея зароджується і формується довкола символа. Вища Сила заздалегідь подбала про такий символ, власне паросток, який уже тепер проріс у свідомості кожного українця. Це Т.Шевченко. Не випадково нащадки Тираса отримали й символ з тією ж назвою — Тарас. Це слово древні греки трактували, як бунтівний. Немає великої різниці у вимові голосних "а” та "и”. Тим паче, що в древньоєврейській і арамейській мовах, якими написано біблійні тексти і звідки походять ці слова, голосні не пишуться, а тільки вимовляються. Тобто слова "Тирас” і "Тарас” пишуться як "Трс”.
Отож нащадки Тираса сина Яфета, підійшовши впритул до історичної сцени, отримали від свого родоначальника й символ з його ж таки іменем. З ним і вирушать вони у третє тисячоліття. Не виключено, що й тризуб — герб України має відношення до окультних символів стародавнього Тираса, і тепер його витягнуто із прірви часу.
Із сивої давнини відомо, що між іменем, даним людині при народженні, її характером і зрештою долею існує дивовижний невидимий зв’язок. І хоч про цей зв’язок написано чимало книг, але пояснити його досі нікому не пощастило і, мабуть, тому, що пояснення слід шукати не в земному світі. Логіка підказує, що ім’я, день, місяць і рік народження — це код людської сутності, яка приходить у матеріальний світ. Під цим кодом вона виконує завдання, покладене на неї звище. Батькам тільки здається, що ім’я дитині обирають вони. Воно надиктоване їм відповідно до прикмет людини, що його носитиме.
Ім’я Тарас, як мовилося вище, було відоме ще стародавнім грекам, отож воно явно яфетичного походження. Якими ж рисами характеру наділені люди, що носять це ім’я?
Це особистості з надзвичайно багатим внутрішнім світом, яким проте притаманна стриманість, а буває навіть і зовнішня скутість. Тараси принципові й незалежні, але не вперті і завжди здатні визнати свої помилки. Вони скромні, не схильні підносити у вигідному світлі свої здобутки, не прагнуть гучного визнання, вони самі собі судді й поцінювачі, до того ж досить суворі. Люди, що носять це ім’я тонко відчувають усі прояви несправедливості, віроломства та зверхньості. Проте вони не поспішають виказувати своє обурення, але шукають оптимальний спосіб поновити справедливість. Ця уповільнена для зовнішнього ока реакція змушує іноді вважати Тараса людиною потайною і мстивою. Насправді ж тут віддається належне тому, хто заслуговує, а тільки не одразу, а по ретельному осмисленню скоєного.
Загалом докори щодо злопам’ятства найчастіше виходять від тих, хто учинив зло, але розраховував на свою повну безкарність.
Тарас добрий і чуйний. Він ніколи не відмовить тому, хто потребує допомоги, та водночас і не дозволить використати свою доброту людям нещирим, корисливим, за що ті звинувачують його у відлюдькуватості і навіть людиноненависництві.
Він не прагне брати участь у гонитві за благами, які не є для нього справжніми цінностями; через це дехто вважає його інертним, надто спокійним. Але це не так. Тарас має палку, бентежну душу, він мрійник і романтик, але його мрії настільки далекі від буденного клопоту, що їх втілення відбувається на рівні вищому, ніж той, що його може осягнути свідомість звичайної людини.
У сучасному світі, мабуть, ніде, крім України, не називають дітей іменем Тарас. І, мабуть, ніде у світі ім’я народного генія так точно не відбиває вдачу всього народу. Справедливо мовиться, що Т.Шевченко — це український народ в мініатюрі.
Якщо це ім’я, справді, символ народу, то і прикмети людей, названих батьками цим іменем, мусять відображати в собі родові прикмети всього племені.
Нехай читач сам поміркує над тим, чи проектуються наведені вище особливості людей з іменем Тарас на весь народ, родоначальником якого був онук Ноя і син Яфета.
14. Чому написано: "27Нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових, і нехай Ханаан рабом буде йому”? (Буття, гл. 9).
Перше — "розпросторить” зрозуміле. Нащадки Яфета, справді, заселили великі простори — всю Європу і частину Азії. А ось щодо "і нехай пробуває в наметах він Симових...”, то тут є над чим замислитись. Одразу слід зауважити, що займенник "він” стосується Яфета. Бо якби мовилося про Бога, то його було б написано з великої літери.
Отож, що таке намети Симові? Коли б було написано навпаки, що Сим пробуватиме в наметах Яфетових, то запитання не виникло б. Адже євреїв було розпорошено по всій Європі й Азії, тобто по території, де селилися яфетичні народи.
Скоріше за все слово "намет” — це метафора, "гілка”, за якою сховано справжній смисл, "корінь”. Ідеться про щось, що пов’язує яфетичні народи з семітами.І це щось дуже важливе.
Культура, мова? Ні.
Релігія. Духовне наповнення кожної людини. У всіх храмах — католицьких чи православних висять образи із релігії Сима. Це так, якби поганин побудував собі оселю, а стіни прикрасив не образами своїх кумирів, а ликами святих іншої релігії. І вже вони — лики стали господарями "намету”. Вже їм — Симовим святим молився господар. У кожному домі дітей Яфета висять біблійні святі — вони стали духовним наповненням господаря і його сім’ї. Отож у домі слов’янина, романо-германця чи будь-кого духовним господарем є Бог Авраама та його людський син Ісус Христос.
Якщо ж узяти зокрема православних, то тут і храми споруджують так, що їх вивершують бані, схожі на круглі намети кочівників.
Спочатку дух Сима увійшов у намети дітей Явана — греків, а вже від них перейшов у намети дітей Тираса, Тувала, Мешеха та інших і зробив їх — намети своїми (духовно). До речі, всі книги Біблії вперше було зібрано воєдино й перекладено з арамейської та єврейської мов саме на грецьку.
Що означає "...і нехай Ханаан рабом буде йому (себто Яфетові)”?
Ханаан — один із одинадцяти синів Хама — молодшого Ноєвого (і проклятого батьком) сина. У біблійному тексті мається на увазі народ, родоначальником якого був Ханаан.
В часи Авраама народ цей був нечисленний. То були кочові племена; із тогочасних міст відомі тільки Симех, Хеврон, Луз, Сидон. Найосвіченішими й найбагатшими були мешканці Сидона. В часи, коли євреї перебували в єгипетському полоні, чисельність населення на ханаанських землях сильно зросла; з’явилися великі укріплені міста, процвітали землеробство, виноробство, торгівля. Але люди ці не мали такої релігії, яка б їх згуртувала. Богами в них були Ваал, Астарта, Дагон, Молох, Хамос. Через це племена ханаанів не об’єдналися в монолітну державу, а являли собою велику кількість малих царств (число їх сягало 70-ти). Тому завоювати їх духовно згуртованим, об’єднаним в націю іудеям (дітьми Сима), як і іншим народам, наприклад, римлянам чи грекам (дітьми Яфета) великих труднощів не становило.
Це пояснення причин, через які ханаани зникли з мозаїки народів світу. Але не програми. Програма ж була закладена Ноєм у своєму проклятті, яке записане в Книзі Буття (гл. 9), а чи Мойсеєм, який дав іудеям цю книгу. Та як би там не було, а це пророцтво, як і інші біблійні пророцтва, збулося. Ханаан був рабом євреям, грекам, римлянам.
15. У чому сила іудаїзму? У вірі, у дотриманні угоди, взятої на себе Авраамом під час укладання союзу з Богом?
Якби тільки це, то навряд чи релігія так глибоко увійшла б у свідомість евреїв. Одним з найважливіших чинників, що робить іудаїзм могутнім — вивчення Тори. Вивчення незвичайне. Людина з унікальною пам’яттю може запам’ятати хоч усю Тору, але вона не стане від цього пророком. Ідеться скоріше про розшифровку знакової системи, за якою криється другий і третій плани інформації про людство. Система ця, вочевидь, прийшла ще з допотопних часів і була схована у халдейських і єгипетських храмах. Тору дав народові Мойсей — єгипетський жрець, посвячений. І навчив був її розуміти. Та з часом померли втаємничені — першосвященики, загубилися й письмена-пояснення. Але не втрачено метод осягання Тори. Кожен іудей, уже з дитинства, зорієнтований на творче мислення, на володіння логікою, на проникнення в глибини істини, на дошукування зерна будь-якого предмета чи явища. Мойсей, подарувавши народові "скриню з таємницями” і зорієнтувавши його на відкриття таємниць, запрограмував іудеїв на творчість. Тому з таким трепетом ставляться вони до своєї священої книги. За кожним рядком, за кожним стихом для них схована велика істина. Іудеї нагадують золотошукачів, які, на відміну від старателів, точно знають, що золото є. Не всім щастить, але всі його шукають. Тому поміж них так багато пророків. Виникнення християнства зумовлене тими ж пошуками великого підтексту в рядках Тори. Перші євангелісти — це ті, кому дано було побачити за скупими рядками пророцтва, писаного багато сот років тому, і прихід Месії (якого вони впізнали), і його страту, і лихі події для всього народу Сима. Вони ж — євангелісти, діти Сима і спорудили духовний дім для дітей Яфета — христову віру: "...і нехай пробуває в наметах він (Яфет) Симових.” По суті то було розщеплення доти монолітного, окультного вчення іудаїзму.
Після вигнання (галута) для іудеїв почався другий етап дослідження Тори. У вигнанні, зокрема в Іспанії, з’явилися авторитети у цьому ділі — кабалісти. Треба сказати, що християни також досліджували Біблію у такому ж плані, але згодом церква заборонила ті пошуки, а тих, хто ними займався, проголосила єретиками, прирікши таким чином Біблію стати книгою священою, але недоступною для пізнання її глибин. Цим церква запрограмувала своїх вірних на догматизм, а отже і вторинність. Заборонені були й кабалісти-іудеї, але завдяки високій свідомості і герметичності єврейської громади, кабалістичне вчення не припинилося.
Мабуть, як реакція на великі випробування виникла теза про винятковість євреїв. Втім, не виключено, що ця теза була відома ще до вигнання. У чому вона полягає?
Кожен об’єкт складається з зовнішньої і внутрішньої частин. Людство також має свої зовнішню і внутрішню частини. Зовнішня — все людство, внутрішня — євреї в ньому.
Самі євреї також поділяються на внутрішніх, тих, хто шукає шлях до Творця, і зовнішніх, тих, хто задоволений нашим світом.
Поміж віруючих є ті, що проникають у таємниці Тори — внутрішня частина і ті, які обмежені лише зовнішнім виконанням заповідей — зовнішня.
У кожному євреєві є його внутрішня частина, що має назву "точка в серці”, і зовнішня "гой” (неєврей) у ньому.
Якщо єврей працею над собою вивищує себе внутрішньо, а зовнішній частині, тобто тілу, приділяє уваги не більше, ніж треба для біологічного існування, то він впливає на світ так, що й інші євреї, а також інші народи, починають прагнути до внутрішньої суті речей.
Та якщо кожен з євреїв приділяє своїй зовнішній частині ("гоєві”) більше уваги, ніж внутрішній, то і все зовнішнє у світі починає переважати над внутрішнім. Тоді євреї починають потрапляти під владу народів світу.
Кожен із євреїв зокрема спроможний підвищити або знизити загальний рівень людства.
Гої (неєвреї), у свою чергу, поділяються на внутрішніх — праведників народів світу і зовнішніх — тих, що несуть світу горе і руйнування.
Якщо за аналог до всього людства взяти елементарну його частку — окрему людину, то цю тезу можна пояснити ще й так: людське тіло з його органами зору, слуху і т.д. — це тільки скафандр для сутності іудея, що прийшов у земний світ, а людський розум та його душа — персональний комп’ютер у цьому скафандрі для іудея.
Можливо, положення про винятковість нації, коли іудеї жили поміж кочових племен дітей Хама, і давало підстави так вважати, то тепер, коли більшість із них оселилася в середовищі яфетичних народів, це явне перебільшення. Втім, офіційний іудаїзм позбавлений цих крайнощів.
Теза про винятковість мала свої позитиви й негативи. Вона не дала розвинутись у вигнанців комплексу меншовартості і водночас вселила у них упевненість у собі — це добре. Та водночас вона сприяла вихованню зневаги до інших народів, що й викликало (і не один раз, зокрема в Іспанії та Німеччині) зворотну реакцію, що призводило до катастроф. У єврейській історії події другої світової війни, коли було знищено шість мільйонів євреїв, мають назву "Катастрофа” (найбільша катастрофа, починаючи з єгипетського полону).
16. Сьомий син Яфета — Тирас уже зробив перший крок на історичній арені. На ній побували як ті, що зіграли роль завойовників, злочинців, так і персонажі, які дали людству приклад високої культури й духовності. Важко вгадати мотиви, що ними керується Вища Сила, відводячи ту чи іншу роль черговому персонажу. Так само важко прогнозувати і роль Тираса. Але за окремими прикметами можна здогадуватися, що Тирасові судилося відіграти в історії людства не лиху роль.Ось ці прикмети:
1. Страшні випробування (війни, голодомори, репресії), а по суті спокутування гріхів за всі попередні покоління.
2. Україна здобула незалежність, не проливши крові.
3. Духовна (синьо-жовта) символіка, на відміну від тієї, що символізує плоть ("кама рупа” — червоне чудовисько в нас).
4. Слова Нострадамуса, який сказав: "...а затим пустить паростки та, що була довго безплідною, починаючи з п’ятдесятого градуса, і яка поновить усю Церкву Христову...” П’ятдесятий градус Північної Широти оперізує Україну на рівні Львова, Києва, Харкова.
5. Пророцтво св.Івана Богослова, яке стосується (принаймні з 13 гл.) православного світу. А православ’я прийшло від Явана до Тираса, а вже від Тираса поширилося до Мешеха. Тобто якщо корінь православ’я (як і всієї віри Христової) знаходиться в Греції, то стовбур — у Київській Русі, а вже гілки — в Московському царстві.
І, що надзвичайно важливо, вихід на історичну арену Тираса співпадає зі спокійним періодом людства. Це час, коли сфера Темного сателіта все далі віддаляється від свого матерільного тіла Землі, водночас зменшується його активність (кількість”здригань” на століття).
Земне життя, це безперервне змагання між білим і чорним, усередині людства, раси, народу і окремої людини. Край цій боротьбі прийде тільки з кінцем цивілізації. Коли перемагає біле, то чорне зовсім не зникає, воно ховається до пори, до слушного для нього часу. Дуже важливо про це пам’ятати Тирасові. Пам’ятати і завжди мати на увазі помилки і злочини інших дітей Яфета і Сима, які коштували всім, і їм також, надто дорого.