С. Праск
Передслово
До написання цієї книги я готувався майже усі 30 останніх років свого життя. І писана вона передусім для невіруючих людей чи для тих з нетвердою вірою умовних християн, що вважають себе ними лишень за традицією, а не за духовними переконаннями. Бо Ісус Христос у Святому Письмі говорить, що здорові не потребують лікаря, а тільки хворі. Так і ця книга адресована насамперед до хворих Духом, хворих вчорашньою атеїстичною проказою невір’я, цебто недужих назагал куцістю прищепленої їм безбожництвом поверхової матеріалістичної обмеженості. Бо справді, як мовиться в Євангелії від Луки: «Чим серце наповнене, те говорять вуста його». І я свого часу неодноразово перевідчувався в тім, перебуваючи у самім вирі політичної боротьби за українську державність, що добрі, навіть блискучі оратори, котрі духовно бідні, цебто не мають Бога в душі, а честі біля серця і шляхетності в почуттях, не є господарями свого слова. Політологи, приміром, схильні вести мову про три категорії чи, може, правильніше, сучасні виборчі школи електорату. До ідеальної відносять школу Гегеля, коли виборець сприймає апеляцію до розуму, власне, до здорового глузду. Однак у сьогоднішніх реаліях, на жаль, переважають школа Фрейда, себто звернення до почуттів, та школа Маркса – апеляції до шлунку.
Прикрість у тім, що нині так звана (як вона себе полюбляє зухвало іменувати, бо за моральною та інтелектуальною цінністю не є такою) «політична еліта нації» намагається не піднести виборця до рівня політика-гомосапієнса, цебто вгору, до розумової школи Гегеля, а опускає до рівня примітивного облудного політикана-демагога себто популіста. До шлунку, як і до «почуттів», що знаходяться в нижній частині тіла, виявляється достукатися в нинішній час легше, ніж до інших, власне, думаючих органів. Політичні хитруни спекулюють чи паразитують навіть не на затурканій глупоті, а на клятій бідності виборця, для якого не раз пляшка олії чи кілограм гречки – єдиний стимул для виживання; і як не цинічно та підло, – навіть на релігійності людей. Найпарадоксальніше, що й комуністи, ті затяті вчорашні гонителі віри в Бога, нині, мабуть, про людське око, теж стали «православними», правда, чомусь тільки Московського Патріархату.
Чому я торкнувся цієї проблеми? Та тому, що навіть наші думки чутні на небесах. Прочитавши цю книгу, самі пересвідчитеся в тім. Тому маємо не лише на словах, а й навіть у думці не грішити. Бо гріховні думки, як ми знаємо, є жорстокішими і ненависнішими, а відтак небезпечнішими од словесних, бо вголос людина не все висловить, що має на гадці насправді. Тому, як свого часу дуже мудро сказав видатний Вольфганг Гете: «Про правдиві речі слід говорити щодня, бо про неправду і спокусу диявол говорить щохвилини».
Особисто б я додав до цих слів, що у наш час уже не «щохвилини», а щомиті, цебто постійно. І, на превеликий жаль, саме у книжках багатьох письменників, уже не говорячи про інші жанри мистецтва, він найбільш настирливо і нав’язливо промовляє до нетвердих духом. Але ж внутрішній світ мистецтва не можна наповнювати гріховними думками, бо ми нині на кожному кроці бачимо, до якого морального запустіння це приводить. Я інколи думаю, що, може, Господом свого часу було спеціально допущене переслідування Церкви, аби очистити її від церковнослужителів, спокушених лукавим, себто відсіяти істинне зерно від фальшивої полови, справжніх віруючих християн од слабодухих псевдопоклонників. І, може, внаслідок цього випробовуючого очищення залишилися з Вірою і Богом лишень найтвердіші духом, найвірніші, найсильніші та найгідніші пастирі. Бо хіба не допускав Господь мук самого Ісуса Христа чи переслідування перших християн, аби ота їхня свята жертовність укріпила християнську віру і Церкву гідними послідовниками, а не боязливими клятвовідступниками, що завжди є небезпечнішими від явних ворогів.
Напевне, у читачів може виникнути думка, а що ж спонукало чи привело автора до написання подібної духовної книги? На таке може зважитися тільки людина з глибокими релігійними переконаннями і обов’язково не обділена глибокими теологічними та науковими знаннями. Бо інакше не можливо на серйозній основі довести тезу про існування Бога та вищих неземних сил. І закономірно, що кожен мудрий і допитливий читач має цілковитий резон поставити подібне питання: звідки могла взятися така «біла ворона»? Адже у недавні радянські часи войовничого атеїзму не було жодного підґрунтя для плекання в людині, та ще й з університетською освітою, твердих релігійних переконань.
Одразу хочу зауважити, що подібні переконання я відчував ще з далекого дитинства, напевне, на рівні підсвідомості, переданими спадковою генною інженерією від своїх предків. Власне, я не міг цього стану пояснити, але завжди відчував його якимось таїнним внутрішнім чуттям. Отой Божий страх таки жив у мені ще відмалечка, може й, через те я чимось вирізнявся, передусім сором’язливістю, якоюсь загадковою несміливістю до вчинення негарних чи недобрих вчинків. Мене щось завжди стримувало на відміну від збиточних моїх однолітків, через що з мене нерідко кпили товариші, дорікаючи страхопудством, хоча я ніколи боягузом не був. Щось інше мене стримувало, ніби якийсь ангел-охоронець оберігав від нечемних босякуватих збитків. Я не міг залізти в чужий сад чи взяти яблуко, що лежало на чужому обійсті при самій дорозі. Інколи навіть почувався неповноцінним перед ровесниками, що жадібно накидалися на чужі дармові фрукти, а мене якась внутрішня невідома сила стримувала. А в скрутні миті благав у Бога допомоги. Здавалося, що навіть не я, а якась прихована сила, що затаїлася в моїй душі, шепотіла молитву о помочі чи заступництві. Можливо через те, що я виростав у глибоковіруючій родині. Але ж і мої двоюрідні брати теж виховувалися в подібній духовній атмосфері. А з яким святошним відчуттям, затаївши подих, слухав, коли старші заводили мову про різні таємничі надприродні явища, з якими стикалися в житті.
Мій дідусь Василь (мамин батько) був надзвичайно набожною людиною, котрий, як мовлять люди, і мухи не образив. Він працював листоношею. А до листоноші сходилися вечорами на посиденьки сусідські дядьки почитати газети, пополітикувати, а то й дивні містичні історії розповісти. Не раз дідусь, стаючи за жорна, поки змеле борошно, то, бувало, усі церковні наспіви переспіває. Він усю церковну службу не гірше од священика знав напам’ять. А його дід, а мій прапрадід Лук’ян, чи по-домашньому просто Лукаш, прослужив церковним старостою в с. Мірче, що на Холмщині аж 50 років. Теж був надзвичайно богобоязливою людиною, як мовиться, чоловіком був без жовчі, а що вже добрий і щирий – не розказати. Мене якось дуже вразила дідова розповідь, ба й усі односельці про цей випадок знали і передавали з покоління в покоління, що коли прапрадід Лукаш майже у столітньому віці помер, то в кімнаті, де він лежав, раптом з’явилося два білі голуби. Мається на увазі дві світлі тіні голубів, цебто ангелів небесних, що, за переконаннями очевидців, прилетіли за його праведною душою. Ця розповідь мене вразила на все життя, тому й пам’ятається як нині. Або ж не менше диво сталося з моїм батьком. Мене тоді ще не було на світі, батьки тільки що одружилися. Це був далекий 1940 рік. Під час жнивування мій батько раптом побачив біля щойно складеного дружиною півкопка свою матір, що стояла й дивилася на них. Батько негайно поїхав додому, але матері вже не застав, її похоронили перед його приїздом.
До речі, мій рід по батьківській лінії був священицько-учительським у багатьох поколіннях. Мені вдалося заглибитися в генеалогію родинного дерева аж до часів Хмельниччини. Коли мій далекий пращур, виходець з Великої України, що був за професією дяко-учителем, дякував у козацькій церкві Хмелевого війська. А коли повстале козацтво під проводом Богдана Хмельницького відходило з-під стін Львова, отой мій предок по бабусиній лінії Калиневичів, будучи в поважному віці, залишився з родиною у селі Лани неподалік Кам’янки Бузької (колишньої Кам’янки Струмилової) що на Львівщині і далі дякував та вчителював. З його коліна згодом вийшло багато учителів, священиків, дяків. Хтозна, може, якраз оті духовні родові корені залишили слід в моєму єстві, бо кажуть в народі: яке коріння, таке й насіння.
Або ж хіба не дивним був випадок з моєю бабусею Євгенією, коли помер від тифу її рідний брат, теж учитель за професією, будучи у полоні в Ташкенті. Однієї ночі до кімнати, де вона саме груддю годувала свою дитину, хтось постукав у вікно. Бабуся відсунула фіранку і побачила під вікном старого, з довгою сивою, радше білою, як сніг бородою дідугана. Він промовив до неї: «До цієї хвилини твій брат Богдан жив, а відтепер його вже нема, помер», – і миттєво зник, як і появився, ніби розстанув у повітрі. Бабуся Євгенія так розхвилювалася повідомленням і появою цього дивного дідугана, що розбудила чоловіка і він записав дату і точну годину тої чорної звістки. А через деякий час надійшов лист від Богданового товариша, котрий сповіщав про смерть бабусиного брата від тифу. Найвражаючішим було те, що дата і час його смерті до хвилини співпав з повідомленням загадкового біловолосого дідуся. Мене ця розповідь про ту дивну, явно містичну подію вразила не менше, ніж поява білих голубів під час смерті прапрадіда Луки чи з’ява бабусиної душі після її кончини моєму батькові під час жнивування.
Однак серйозніше, по-дорослому я замислився над духовними речами та вірою в Бога уже в зрілому віці, коли мені добігала сороківка, а точніше у 37 років. А своєрідним стимулятором до глибшого пізнання божественності нашого світу мене підштовхнула, як це не дивно, загадкова хвороба у 36-літньому віці, себто в розквіті літ, і я майже три роки балансував між життям і смертю, відлежавши безуспішно довгий час по багатьох лікарнях, починаючи від районної і закінчуючи столичними.
Появу цієї дивної хвороби я відчув після того, як мною почали цікавитися, цебто тероризувати допитами і пересліду-ваннями радянські спецслужби (а, може, просто так співпало). Загадкова хвороба повільно, проте впевнено прогресувала, однак лікарі не знаходили жодних відхилень в організмі, аж поки вона, клята, не звалила мене остаточно. Костопіль, Рівне, Львів (клініка медінституту), Київ – і ніяких втішних наслідків. Лікарських діагнозів – море, а результату жодного. Хтось із львівських наукових світил шепнув родичам, що слід звернутися до народних цілителів, бо офіційна медицина тут безсила. І моя мати та близькі родичі стали шукати таких знахарів.
І справді, після їхніх «вимовлянь», викачуванням яйцем чи виливань воску я відчував полегшення, правда, тимчасове. Дехто з них до своїх, як я вважав, психотерапевтичних сеансів, долучав ще й різноманітні трави.
Найбільше вражало те, що без усяких лікарських препаратів дехто з них так сильно зміг подіяти на поліпшення стану мого здоров’я, що я почав вірити в одужання. Щоправда, я не міг зрозуміти яким чином це відбувається. Як це без ліків (піґулок чи мікстур, або ж трав’яних настоїв) може поліпшу-ватися стан здоров’я лишень від звичайної молитви чи «замовленої» води, над якою щось прошепотів цілитель чи знахар. Аж якось один старенький монах-василіан з-під Червонограда, що на Львівщині, якому було вже літ за 90 і він у підпіллі (тоді Українська Греко-Католицька Церква була заборонена владою) продовжував богослужіння і займався цілительством, сказав мені:
– Це не я вас, молодий чоловіче, лікую, а Бог. А я лиш його слуга. Звертайтеся не до знахарів, бо не всі вони Господньою силою послуговуються, а до Бога, але з твердою вірою. Він є найбільшим нашим лікарем. Колись згадаєте моє слово, що я мав рацію, якщо послухаєтесь мене.
Відтоді Молитва Господня стала моєю щоденною, власне, постійною потребою, а Біблія – настільною книгою, котру я кількаразово простудійовував. Вона й досі, ось уже впродовж більше тридцяти років не перестає мене дивувати і наснажувати до чесного і праведного життя. Та найголовніше, Господня молитва творить свою зціляючу функцію повсякчасно, в чому я безліч разів пересвідчився і досі відчуваю на собі. Окрім благословенних слів старенького монаха з апостольськими блакитними очима, до глибшої віри незабаром підштовхнув мене ще й явно пророчий віщий сон. Приснилось мені, що після невдалої спроби викарабкатися самотужки на високу гору до пречудового міста з безліччю церковних храмів із золоченими куполами, я, зсунувшись майже з її вершечка, безвольно і безсило лежав біля її підніжжя безнадійно думаючи, що вже більше ніколи до цього чудового міста-храму не доберуся. Як тут раптом якась невидима сила стала мене піднімати вгору все швидше й швидше, що аж у вухах почало свистіти. Мене взяв страшенний страх. За якусь мить я вже був над вершиною гори з її золотоверхими храмами. Аж тут гучний трубний голос вивів мене із страхопудного заціпеніння: «Не бійся, це я, Ісус Христос, тебе піднімаю!». Голос був настільки могутнім, що я прокинувся, але ще був у полоні сновидива, моє серце надсадно калаталося в грудях, ніби я справді долав якусь стрімку крутизну. Була рівно 7 година ранку. І я зрозумів, що Ісус Христос дав мені остаточну настанову на все моє наступне життя – бути вірним його послідовником. Що лише з його допомогою зможу підкорити бажані вершини пізнань.
Щоправда, дехто, навіть із духовних осіб, вважають, що не слід вірити снам. Мовляв, це хитрі витівки диявола і його темних демонічних сил. Не можу з цим погодитися, бувають таки й віщі Божі сни. Та й у Святому письмі мовиться, що «старці і юні врозумлятимуться сновидіннями». Або ж у Книзі «Числа», глава 12, вірш 6 хіба не написано: «Послухайте ж ви моїх слів: якщо буде між вами пророк, то я, Господь, дамся пізнати у видінні йому, у сні говоритиму з ним».
Або ж хіба не в сні одержав вістку від Ангела Господнього Йосип про непорочність його дружини Марії, що зачала вона від Святого Духа і аби назвав новонародженого Ісусом, який спасе людей від гріха!
Однак повернімося до речей земних, реальних, що трапляються нерідко між людьми і є не менш дивотворними од біблійних. Мене дуже вразила історія, що сталася з одним сільським віруючим хлопчиною з Житомирського Полісся Миколою Тєлєгою під час служби в радянському війську. Власне, не здивувала, а ще раз підтвердила тезу про існування над нами всевидющого Божого ока та про Його немислимі святі справи. Господи, яких лише найжорстокіших покарань не застосовували проти нього військові командири, аби він зрікся Бога і став безбожником-атеїстом. Щоб добитися цього, хлопця зачиняли босоніж в невеличкій камері, в якій можна було лишень стояти, а у камеру посеред тріскучої сибірської зими напускали п’ятнадцятисантиметровий шар крижаної води. І яким було здивування радянських армійських екзекуторів, коли при дивних обставинах крижана вода на долівці в камері ставала теплою, навіть гарячою, парувала. Вони не могли повірити, що це діється з допомогою Отця Небесного та Ісуса Христа, котрі робили воду гарячою. Хлопчина молитвами перемагав ці жорстокі випробування. Або ж коли Миколу придушив стовбур дерева під час лісозаготівель у тайзі і в нього виявили аж 12 переломів такої складності, після яких жодна людина не могла вижити. А він з Божою поміччю вижив. Це сталося після того, як однієї ночі в туманному обручі до нього явився Ангел Господній і сказав йому вставати та йти з ним. Він вивів його у двір військового шпиталю, а потім наказав вертатися. Микола раптом помітив, що його оповиває десь на відстані 8-10 сантиметрів од тіла якийсь обруч з жовтуватого димку. Хлопець зрозумів, що то Господь підключив до нього свою енергію, аби він міг рухатися. Весь шпиталь був здивований цим незвичайним чудом, коли людина, що була приречена на смерть, ходить, та ще й піднімає не лише відра з водою, а й важезний сейф.
А хіба не справжнім неземним дивом є щорічне сходження благодатного вогню в переддень свята Воскресіння Христового в Єрусалимському Храмі нашого Спасителя Ісуса Христа. Ось і цьогоріч, 26 квітня 2008 року, в Єрусалимському Господньому Храмі о 14 годині 5 хвилин за Київським часом знову зійшов благодатний вогонь. Це справді диво із див! Яке повторюється ось уже дві тисячі літ. Хіба це не є ознакою Господнього воскресіння і Божим промислом, а відтак доказом про Його не лише існування, а й про те, що Він не забуває про нас, грішних людей, і терпеливо та довго намагається кожного з нас наставити на шлях істини.
А чи не загадкою є те, що сходження Благодатного Вогню відбувається лишень у цьому храмі, і найголовніше, що саме перед православним Великоднем. Чому на православну Пасху, а не на, приміром, католицьку? Чому лише православні владики Церкви Христової можуть викликати його сходження, однак не вдається цього зробити священнослужителям інших християнських конфесій? Одне слово, виникає багато отих «чому?». Є над чим замислитися. Але, як на мене, цей факт яскраво стверджує, що ці Господні дива творяться лишень за старим стилем календаря. Благодатний вогонь сходить тільки у переддень православного Великодня. Те ж саме стосується і Йорданської води. Лишень 6 січня за старим стилем, що припадає на 19 січня за новим, цебто григоріанським календарем, вся вода в природі протягом цілої доби має плюсовий (позитивний) заряд, хоча решту днів року має мінусовий. За всією логікою Водохрещі за новим григоріанським календарем мали б припадати на 6 січня, як це є, приміром, у поляків. Однак вода цього дня (на щастя чи на жаль) не несе плюсового заряду. Хіба не дивно! Значить, один з календарів фальшивий, себто не Боговгодний. Найелементарніша логіка, виходячи з особливостей Йорданської води, нам підказує, що фальшивим є саме григоріанський календар, іншого пояснення я тут не бачу.
Власне, цю особливість води у день Водохрещ з Божою поміччю вдалося мені відкрити ще 20 років тому, як і енергетику води, освяченої в церкві, чи вплив молитви «Отче наш», себто Господньої молитви на воду і оточуюче середовище. Або ж вплив на людину потужної позитивної енергії церковних богослужінь, навіть тих, що транслюються по телебаченню чи радіо. Про все це, а також про вражаючі дослідження багатьох учених, що визнають існування Бога-Творця і вищих неземних сил, можеш детальніше довідатися, шановний читачу, прочитавши цю книгу, погляди якої (підтверджені нині науково) абсолютно не вписуються в рамки вчорашнього радянського примітивного атеїстично-матеріаліс-тичного світогляду.