Віктор САВЧЕНКО
ПРОРОЦТВО ЧЕТВЕРТОГО ЗВІРА: ДАНИЇЛ
Деякі з розшифрованих пророцтв пророка Даниїла
ПРОРОЦТВО ЧЕТВЕРТОГО ЗВІРА: ДАНИЇЛ
Деякі з розшифрованих пророцтв пророка Даниїла
ІРОДИ ЛЮДСТВА
1. Досі ми підтверджували графіки пульсації Темного сателіта ключовими подіями, які сталися з людством, тепер же розглянемо ключові постаті, що фігурували над подіями. Із сказаного вище видно, що кожен період армагеддону висував своїх лідерів. Всього розглянуто три армагеддони.
Перший: 100 р. до н.е. — 100 р. н.е.
Другий: максимум пульсацій Темного сателіта за іудейським літочисленням, що припадає на 800 р. і високою, але не найбільшою частотою пульсацій Темного сателіта для християн — 900 — 1000 рр.
Третій: з максимумом пульсацій Темного сателіта для іудеїв у межах 1700 — 1800 рр., для християн — 1850 — 1950 рр.
Отож — перший армагеддон... У цю "ніч людства” прийшло кілька постатей, чорний слід від яких забарвив дорогу часу аж до наших днів. Це був період, коли над людством навис егрегор Самаеля. Не зайве навести ще раз слова Даниїла: "9 А з одного з них (з чотирьох рогів) вийшов один малий ріг, і з малого став дуже великий до півдня, і до сходу, і до Пишноти (Палестини). 10 І він побільшився аж до війська небесного, і скинув на землю декого з війська, із зір, і потоптав іх. 11 І він побільшився аж до вождя того війська, і від Нього була віднята стала жертва, і покинене місце святині Його. 12 І буде віддане йому військо враз із щоденною службою через гріхи, і він кине правду на землю, і зробить, і матиме успіх” (гл. 8). Йдеться про Римську державу, яка захопила Єгипет Птолемеїв, що ним правили Клеопатра і її чоловік — римський полководець Антоній. "Малий ріг” — влада Цезаря Октавіана, який з незначного римського функціонера виріс до імператора найбільшої світової держави; його дорівняли до бога і поклонялися статуям Октавіана, як богові. Даниїлове писання стосується однаково і влади Октавіана, і влади його наступників, про що свідчать слова "і від Нього (Бога) була віднята стала жертва, і покинене місце святині Його.” Сталу жертву було припинено після страти Ісуса Христа, а місце святині покинене в 70-му р. н.е., коли римляни зруйнували храм і депортували євреїв, тобто тоді, коли Октавіан давно помер. Це, без перебільшення, була ключова постать першого армагеддону, але в людську пам’ять більше врізався Ірод Великий, а також ті, хто проріс із системи, створеної Октавіаном, але вже без нього — Нерон і Калігула.
2. Поміж цих трьох найглибший слід залишив по собі Ірод. Ось що про нього пише дослідник тієї доби Віл Дюрант: "Його характер був типовий для епохи, яка привела на світ стількох розумних, але аморальних людей — талановитих і безсовісних, мужніх і нечесних. Він був на свій, менш грандіозний манір, Августом (мається на увазі Цезаря Октавіана) Іудейського царства: як і Август, він накинув на хаос диктаторську вуздечку, прикрасив свою столицю грецькими будинками і статуями, розширив межі царства, привів його до процвітання, досяг більшого хитрістю, а не зброєю, мав кількох дружин, був знищений підступністю одного зі своїх дітей і був надзвичайно везучим, не знаючи при тому щастя.” Йосиф Флавій пише про Ірода, що "він був однаково щедрий і безжалісний.”
Слова ці справедливі і для ключових постатей третього армагеддону, надто стосовно Сталіна.
До цього слід додати свідчення Йосифа Флавія, який описав Ірода також як людину великої фізичної сили, мужності, спритності, як несхибного стрілка з лука, метальника дротиків, вправного мисливця, який протягом дня зацьковував до сорока диких звірів і такого воїна, якому не міг ніхто протистояти. Цього не можна сказати про жодного з лідерів третього армагеддону.
Ірод був не просто васалом, а великим другом Римської держави, яка настановила його царювати над чужим йому народом.Євреї, весь життєвий уклад яких виходив з глибокої побожності і з кровно-патріархальних взаємин, ненавиділи і зневажали Ірода передусім за те, що він був для них чужинцем — ідумеянином, представником народу, який отримав свою назву від кольору чечевичної юшки, за яку він, за свідченням Ісави, продав своє право первородства Іакову. Колір цієї страви — червоний. Отож слова Ідумея, Країна Едомська, ідумеяни у перекладі означають червоні. Нагадаємо, довжина хвилі коливань атома червоного кольору становить 7560 ангстрем, що в сумі складає 18. Земля ця лежала на південь від Мертвого моря до північного краю Єланитської затоки. У біблійні часи Ідумея займала смугу землі між пустелею Сін на заході й кам’янистою Аравією на сході. Стародавньою столицею Ідумеї було місто Боцра.
"Хто це гряде із Едому, у шатах черлених (темно-червонних) із Боцри? Хто Той пишний в убранні Своїм, що в величі сили Своєї врочисто гряде?
"Це Я, що говорить у правді, що владний спасати!”
2 Чого то червона одежа Твоя, а шати Твої як у того, хто топче в чавилі?
"Сам один Я чавило топтав, і не було із народів зо Мною нікого! І Я топтав їх у гніві Своїм, і чавив їх у люті Своїй, — і бризкав їхній сік на одежу Мою. І поплямив всі шати Свої... 4 Бо день помсти — у серці Моїм, і надійшов рік Мого викуплення! 5 Я дивився, але помічника не було, і дивувався, бо підпори Мені бракувало, та рамено (сила) Моє Мені допомогло, а Мій гнів — він підтримав Мене! 6 І топтав Я народи у гніві Своїм, і ламав їх у люті Своїй, і вилив на землю їхню кров!” (Книга пророка Ісайї, гл 63).
Як видно, це апокаліптичне пророцтво.
Ісая — один із найточніших пророків Старого Заповіту. Як сказав блаженний Ієронім: "Він так ясно описує майбутнє, що ніби не передбачає те, що буде, а викладає історію часів минулих.” Пророком Ісайя став 759 р. до н.е. і віщував понад 60 років, тобто десь до 700 р. до н.е. Питання тільки в тому, на які події він пророкував: на нищення й вигнання євреїв і перше зруйнування храму в 604 р. до н.е. вавілонянами, чи на друге в 70-му році н.е. римлянами? І яке відношення до цих подій має Ідумея? Достеменно відомо з історії, що коли Навуходоносор ІІ обклав Єрусалим (604 р. до н.е.), то ідумейське військо з’єдналося з ним і брало дієву участь у пограбуванні і вбивствах переможених єрусалимців. Їхня кровожерність і жорстокість під час цієї події згадується в Писанні: "Пригадай, Господи, синам Едомовим день Єрусалима, коли вони говорили: "руйнуйте, руйнуйте його до основи.” (Пс. СХХХVI (7)).
Отож пророцтво Ісайї збулося десь за сто років після того, як його було написано. Це — перше здійснення. А десь за сімсот сімдесят років після написання сталася друга — найбільша трагедія євреїв, і до неї, поза всяким сумнівом, призвів все той же ідумеянин. Ним був Ірод Великий. Він, як засвідчує графік 3, прийшов у світ у тодішню ніч людства — 73 р. до н.е., коли астральна аура людини отримувала могутнє сприяння від астральної аури планети, коли все людство, надто південці, перебували у стані знавісніння. На вершині владної піраміди Ізраїля перебувала сутність вищої одержимості, яка царювала з 37-го по 4-й р. до н.е., тобто цілих 33 — 34 роки. Уся ж династія ідумеян-Іродів, а саме: Ірод Ірхелай, Ірод Агріппа ІІ, Ірод Антипа, Ірод Агріппа І, Ірод Філіпп І, Ірод Філіпп ІІ царювали над цілим Ізраїлем, як і над його складовими 140 років. Усі ці роки припадають на часи найбільшої активності Темного сателіта. Це і є той, хто "в шатах черлених із Боцри.”
І в першому (604 р. до н.е.), і в другому (70 р.н.е.) випадку кара була Божа, кара ідумеянами, які ще мали назву "червоні”.
3. Як відомо, Ірод Великий поміж своїх десяти дружин, з якими він був одружений одночасно, мав онуку Гиркана ІІ Маріамну. Він убив її, її матір, своїх синів від неї, а також законного спадкоємця ізраїльського трону, також онука Гиркана ІІ, Аристобула. Тобто Ізраїлем справді правили самі тільки ідумеяни (червоні).
Убивство немовлят
У часи правління Ірода-батька Ізраїль став досить великим царством Римської імперії, але чисельно в ньому переважали греки. Самих же євреїв у ньому нараховувалося близько двох з половиною мільйонів, сто тисяч з яких мешкали в Єрусалимі. Більшість люду розмовляла тоді арамейською мовою, жерці і вчені розуміли івріт, офіційні ж особи, письменники, іноземці спілкувалися грецькою — мовою недавньої світової імперії. Віддавав перевагу усьому грецькому й Ірод. У містах він зводив споруди за грецькою архітектурою; свій палац також збудував і оздобив у грецькому стилі. Але найгірше (в духовному плані) те, що він зруйнував храм Зоровавеля і на його місці звів новий, грандіозний. На горі Морія вздов його кордонів були збудовані аркади, вкриті мистецьки розписаним кедром; вони підтримувалися поставленими у кілька рядів корінфськими колонами, кожна з яких являла собою мармуровий моноліт таких великих розмірів, що його ледь могли обхопити троє людей.
Храм Зоровавеля споруджувала вся іудейська громада, храм, що виріс на місці зруйнованого Зоровавелевого, збудував не іудей, а ворожа іудаїзмові чужорідна сутність. Якщо у світських спорудах грецька — язичницька архітектура була припустима, то у храмовому (духовному) будівництві тим самим було закладено приреченість споруди. Храм будували вісім років, а ще близько восьми десятків років оздоблювали. Він являв собою одне з чудес світу періоду Августа Октавіана, яке проте існувало тільки в час його спорудження і оздоблення.
Хоч точна дата закладин храму, або рішення про закладини, мені невідомі, але скоріше за все це сталося в рік іудейського календаря з теософською сумою вісімнадцять, а саме в 3744-й. Зруйнували його у 3831-й (70-й р. н.е). Причиною зруйнування стало велике повстання 3827-го (66 р. н.е.). Повстанці вигнали з Іудеї римську армію намісника Сірії, та вже 3828-го (67-й р. н.е.) римляни знову вторглися в Іудею і стали відтискати повсталих до Єрусалима. Тільки 3831-го вони здобули столицю Ізраїля і вщент зруйнували храм. Повстання-бо носило більше релігійний характер, ніж просто національно-визвольний. Але це зруйнування було тільки наслідком справжньої причини — того, що храм споруджував той, "хто... гряде із Едому у шатах черлених із Боцри”. Споруджуючи храм, він водночас і спричинив ситуацію в суспільсті для його зруйнування, насаджуючи чужорідні пріоритети. Ірод, власне, виростив тріумф еліністично-римського духу над єврейським, що принижувало гідність корінних мешканців Іудеї. Навіть на храмі він звелів установити золотого орла — символ могутності ненависного євреям Риму.
Робилося багато спроб убити царя, але він, спираючись на свою партію іродіанів, заарештовував змовників, піддавав їх тортурам і вбивав; часом винищував цілі сім’ї. Він усюди мав своїх інформаторів, а іноді й сам перевдягався і йшов у натовп аби підслухати, що про нього кажуть, і за кожне вороже слово карав. Тобто і влада, і підвладні впадали в крайню стадію одержимості. Але це був час, коли тільки загравала закваска, справжнє ж бродіння почалося з приходом до влади спадкоємців Ірода — не менш жорстоких, але не таких сильних і розумних, як батько.
Тоді у земний світ, у роки з теософською сумою вісімнадцять, приходили одна за одною генерації людей з відхиленнями — як поміж тих, хто відстоював справедливість, так і в таборі римської влади; багато з них з’являлися на світ без табутивного бар’єру.
4. Аналогом ситуації з Єрусалимським храмом у тодішню ніч людства може бути храм Христа Спасителя, споруджений у Москві в дев’ятнадцятому столітті.
Нагадаємо, що рішення побудувати храм Христа Спасителя в Москві ухвалили 1827 року, а завершили роботу 1881-го, та освятити не змогли, бо того року терористи вбили Олександра ІІ, який, до речі, народився також у рік з теософською сумою вісімнадять, а саме 1818-го. Проіснував храм Христа Спасителя менше років, ніж будувався. Зруйнували його "ідумеяни” (червоні) двадцятого століття. Ось що про цей період пише пророк Нового Заповіту св. Іван Богослов у своєму "Об’явленні...”: "14 І я глянув, — і ось біла хмара, а на хмарі сидить подібний до Людського Сина. Він мав на своїй голові золотого вінця, а в руках його гострий серп. 15 І інший Ангол вийшов із храму, і гучним голосом кликнув до того, хто на хмарі сидів: "Пошли серпа свого й жни, настала година пожати, дозріло бо жниво землі!” 16 І той, хто на хмарі сидів, скинув серпа свого, — і земля була вижата. 17 І інший Ангол вийшов із храму, що на небі, — і він мав гострого серпа. 18 І інший Ангол, що мав владу над огнем, вийшов від жертовника. І він гучним голосом кликнув до того, що мав гострого серпа, говорячи: "Пошли свого гострого серпа, і позбирай грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли.” 19 І Ангол кинув додолу серпа свого і зібрав виноград на землі, і вкинув в велике чавило Божого гніву. 20 І потовчене було чавило за містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок, на тисячу шістсот стадій...” (гл. 14). У книзі "І бачив я звірину...” дається дешифровка цього пророцтва, яке стосується третього армагеддону. Тепер же нагадаємо Ісайю: "2 Чого то червона одежа Твоя, як у того, хто товче в чавилі? "Сам один я чавило топтав, і не було із народів зо мною нікого! Я топтав їх у гніві Своїм, і чавив їх у люті Своїй... 4 Бо день помсти — у серці Моїм...”
Сталося все те ("чавлення” в час розглянутої тут третьої ночі людства) приблизно у той самий час, коли було зруйновано храм Христа Спасителя, тобто аналогічно до єрусалимських подій. Аналогічні і втрати: у перший армагеддон загинуло тільки іудеїв 1717600 душ, не рахуючи проданих у рабство й депортованих, у другий, лише за правління першої голови звірини — Леніна ( за 3,5 роки) — понад чотири мільйони душ, знову ж таки не беручи до уваги тих, хто встиг емігрувати. Всього ж армагеддон дев’ятнадцятого-двадцятого століть забрав 62 млн. людей тільки радянської імперії.
Митці, які жили поглибленим духовним життям, спостерігаючи за поведінкою своїх сучасників, відчували, що насувається щось грізне. З’являються художні твори, які не гріх назвати й пророчими. Поміж такими — й вірш М.Лермонтова "Передбачення”.
Настанет год, России черный год,
Когда царей корона упадет;
Забудет чернь к ним прежнюю любовь,
И пища многих будет смерть и кровь;
Когда детей, когда невинных жен
Низвергнутый не защитит закон;
Когда чума от смрадных, мертвых тел
Начнет бродить среди печальных сел,
Чтобы платком из хижин вызывать,
И станет глад сей бедный край терзать;
И зарево окрасит волны рек:
В тот день явится мощный человек,
И ты его узнаешь — и поймешь,
Зачем в руке его булатный нож:
И горе для тебя! — твой плач, твой стон
Ему тогда покажется смешон;
И будет все ужасно, мрачно в нем,
Как плащ его с возвышенным челом.
Вірш цей було написано в якийсь із років 1828-го — 1836-го, в час, коли тільки-но починало визрівати сатанинство дев’ятнадцятого-двадцятого століть.
5. Нагадаємо послідовність зміни царств, які виникали і зникали на історичній арені у суворій відповідності до пророцтв Даниїла. "21 А козел той волохатий, це цар Греції, а той великий ріг, що між очима його, це перший цар (Александр Македонський).22 А той зламаний ріг (Александр), і що стали на його місце чотири (чотири династії, що ведуть родоводи від подвижників Александра)— це чотири царства постануть із цього народу, але вже не в його (Александра) силі. А в кінці їхнього царства, коли покінчать своє ті грішники (Птолемеї), постане цар нахабний та вправний у підступах (Октавіан Август — перший римський імператор). І зміцніє його сила, але не його власною силою, і дивно винищить він, і буде мати успіх, і діятиме. І винищить він сильних і народ святих (іудеїв). 25 А через свою мудрість буде мати успіх, омана буде в його руці, і він звеличиться в своєму серці (стане зарозумілим, буде створено культ Августа). І в часі миру він знищить багатьох, і повстане на Владику над владиками, але без руки буде зламаний (гл. 8).
Запитання викликають слова "але не його власною силою” та "без руки буде зламаний”. Згадаймо пророцтво про боввана: "Ти бачив, аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах...” (гл. 2). Слова "не його власною силою”, "без руки буде зламаний” і "одірвався камінь сам, не через руки” вказують на події, які не залежать від людини. Перші дві цитати стосуються періоду апокаліпсису, що спалахнув наприкінці старої— на початку нової ери в Римській імперії, третя стосується перемоги християнства і зруйнування язичництва вже в постапокаліптичні часи. Справді, на час становлення імперії і зростання абсолютної влади першого й наступних імператорів активність Темного сателіта виходить на свій максимум. Отже на астральну ауру імператора, людей усіх рівнів влади, та й простого люду, наклалася астральна аура планети. Тобто Октавіаном і його владою правив Самаель (ангел зла). Йдеться не тільки про абсолютну владу самого імператора Октавіана, а й про продовження цієї влади — ідейне і навіть кровне. А саме — про династії, які прийшли йому на зміну і які сповідували імперську концепцію влади Октавіана.
Слова "не його власною силою” стосуються Октавіана, а слова "без руки буде зламаний” — останнього з апокаліптичної династії Флавіїв, правління якої закінчилося у 98-му році і на зміну якій прийшов так званий "золотий вік” династії Антонінів (98 — 192 рр.)
Отож ідейним продовженням Октавіана були: Тіберій, Калігула, Клавдій, Нерон (династія Клавдіїв) і Веспасіан, Тит, Доміцій (династія Флавіїв). Кровними узами з Августом був пов’язаний Калігула, бабуся якого по материній лінії була донькою Августа. Водночас бабуся Калігули по батьковій лінії була донькою Антонія — найбільшого ворога Августа, якого він — Август і знищив. Із семи післяавгустовських імператорів найчорніший слід в історії залишили Калігула й Нерон. Правління першого припадає на 37—41 рр., другого — на 54—68 рр., тобто на час, коли "детонувала” не тільки людська природа, а й земна твердь (вулканізми, землетруси). До речі, в період апокаліпсису дев’ятнадцятого-двадцятого століть в найбільшій імперії світу Радянському Союзі також із семи "імператорів” (генсеків) найчорніший слід по собі залишили знову ж таки двоє — Ленін і Сталін.
Статуя Тіберія
Є ще одна прикмета, яка поєднує владу, створену Августом Октавіаном, з владами, створеними Леніним, Сталіним і Гітлером, — це постійна загроза для правителя бути вбитим. Так, Август, перебуваючи в стані постійного страху від очікування замахів, вбачав убивць навіть там, де їх не було. Одного разу, коли претор Квінт Галлій прийшов до нього для звичайного вітання, Августові здалося, що одяг претора якось дивно відстовбурчується. Вирішивши, що той ховає меч, Август гукнув варту. Претора схопили й піддали тортурам. Та виявилося, що той не зазіхав на життя імператора — у нього під одягом були лише таблички, на яких він писав. Але, напевне, посоромившись свідка свого ляку, Август наказав усе-таки його вбити. В останню мить він дав розпорядження затримати страту — рівно на стільки, скільки часу йому було потрібно, щоб власноруч виколоти преторові очі.
6. Ірод Великий був тільки васалом влади Августа, Калігула володів усією повнотою цієї влади. І хоч він правив найбільшою імперією світу близько чотирьох років (десь стільки ж, як і Ленін), та пам’ять залишив по собі на віки.
Нехай у читача не складеться враження, що попередній перед Калігулою імператор Тіберій випадає з авторової концепції тодішнього армагеддону. Навпаки, коли заслаблого Тіберія задушив подушкою один із його оточення, то зраділий люд кричав: "Тіберія — в Тібр!” Багато хто вважав його божевільним, бо звичайною логікою пояснити жорстокість цього імператора було неможливо. Він убивав не тільки тих, хто стояв до нього в опозиції, а й усіх їхніх родичів і наближених до них. Так засудив до страти навіть доньку свого опонента Сеяна, а оскільки закон забороняв убивати незайманих дівчат, то перед тим, як задушити, її згвалтували. Десь так само чинив і Сталін з дітьми "ворогів народу” — до повноліття утримував їх у дитбудинках, а затим убивав. Про Тіберія мало хто згадує тому, що на зміну йому прийшла ще лиховісніша постать — Калігула. Слово це перекладається, як "чобіток”. Таке прізвище дали хлопчикові Гаю воїни його батька — полководця Германіка. Гай і його мати Агріппіна супроводжували Германіка у всіх його походах. Уже імператор Гай Цезар не дуже перебільшував, коли називав себе кращим дуелянтом, гладіатором і їздовим на колісниці — всьому тому він навчився у військовиків. Попри фізичне здоров’я, він страждав від психічної хвороби: "часами не міг зібратися з думками”, коли ж лунали удари грому, забивався під ліжко. Та найбільше його лякало полум’я, яке часом виривалося з жерла вулкана Етни. Він страждав від безсоння, і часто блукав залами свого велетенського палацу, до ранку кричав.
Бюст Калігули
У біблійній езотериці абсолютну владу називають звіром. І то не випадково. Рідко яка людина, здобувши необмежене право вершити долі, залишається сама собою. Надто якщо ця людина психічно хвора. В тогочасну ніч людства, коли муладхара землі (Темний сателіт) була надактивною, а відтак психіка мешканців планети перебувала у крайній стадії збудження — одержимості (навісніння), важко було відрізнити психічно хвору людину від здорової. Але й тодішні громадяни імперії помічали, що на троні сидить маньяк.
Светоній оповідає, що коли у звірів, призначених для гладіаторських боїв, не стало м’яса, Калігула наказав годувати їх м’ясом усіх лисих злочинців, що сиділи по тюрмах. Або таврував залізом людей високого зросту, засилав їх на рудники, кидав звірам чи замикав у клітку, а потім перепилював. Калігула розв’язав справжню війну з філософами. Так, Каррината Секунда відправив на заслання, двох інших провідних учителів філософії стратив. Меч було занесено і над молодим Сенекою, але його врятувала тяжка хвороба; він, здавалося, й так помре. Клавдій, дядько Калігули, майбутній імператор, уник катів тільки тому, що вдавав із себе безпечного, зануреного в читання, дурня.
Дивовижно, але факт: у Радянському Союзі в тридцяті роки Сталін розпочав справжню війну з іншою наукою — генетикою ("продажною дівкою імперіалізму”). Було знищено всіх провідних учених, починаючи з Вавілова, інших кинули в концтабори. Трохи пізніше, після другої світової повели боротьбу з другою "лженаукою” — кібернетикою.
Останнім прагненням Калігули, який уже звідав усі принади неосяжної влади, було стати богом, рівним Юпітеру. На статуях багатьох богів були зняті голови і на їх місці з’явилася голова Калігули. Часом царедворці могли бачити, як імператор шепотів щось у мармурове вухо Юпітера, потім підставляв своє і слухав, потім знову шепотів. У залежності від розмови, іноді він голосно сміявся, або галасливо сперечався з Юпітером і починав лаятись.
Статую Калігули з щирого золота в натуральну величину щодня наряджали у таке саме вбрання, яке одягав у той самий день імператор. Щовечора жерці вершили в храмі складний ритуал, правили офірування і приймали дари шанувальників. На все те з висоти свого п’єдесталу золотими більмами очей байдуже дивилася статуя Калігули. Її обличчя мало той ледь зверхній, відчужений вираз, який, на думку скульптора, мусив бути у богів. І Калігула, коли виходив до народу, то наслідуючи свого золотого двійника, намагався робити таке саме обличчя.
Цей імператор упадав у всі крайнощі гріхопадіння. До жінок, що викликали в нього хіть, він слав гінців з письмовим повідомленням про розлучення, складених від імені їхніх чоловіків, і запрошував до себе в обійми; навряд чи зосталася хоча б одна знатна дама, з якою б він не переспав. І це попри те, що мав чотири законні дружини. Подібними витівками займалися і в сталінські часи. На двадцятому з’їзді партії Хрущовим були оприлюднені злочини Берії, коли він і його люди виловлювали по Москві привабливих дівчат для сексуальних утіх. Якось захворівши, Калігула заповів трон своїй сестрі Друзіллі; коли ж та вийшла заміж, він змусив її розлучитися і "поводився з нею, начебто зі своєю законною дружиною”. І не тільки з Друзіллою; кровозмішальні зв’язки він мав з усіма своїми сестрами.
Солодка думка про цілковите панування над будь-якою людською істотою супроводжувала кожен крок цього правителя. Навіть цілуючи шию своєї дружини, Калігула не міг стриматись, щоб не зауважити: "Яка чарівна шия! Але варто мені наказати, і вона полетить з плечей! А якось на велелюдному бенкеті він зненацька почав голосно реготати. Коли консули, що сиділи обіруч від нього, поштиво поцікавилися причиною веселощів, він відповів: "Я сміюся, бо одного мого кивка досить, щоб задушити вас обох.” Якось у цирку в час найбільшої спеки він раптом наказав прибрати полотняний навіс над глядачами і заборонив випускати кого б то не було. І десятки тисяч людей, довгі години сидячи на розпечених трибунах, зносили ту муку. А то раптом наказав замкнути склади з державним хлібом. І тільки коли страждання й голод сягнули тієї межі, яку, вочевидь, намічав собі імператор, він дозволив відімкнути склади і знову роздавати хліб.
У свої двадцять дев’ять років цей "бог” був уже старим з маленькою напівлисою головою на жирному тілі, мертвотно-блідим обличчям і порожнім поглядом очей, у яких мелькали недобрі вогники.
Отож армагеддони різних періодів мають ще одну спільну прикмету — вони не обмежуються тільки руйнуванням матеріальних цінностей людства та масовими вбивствами людей, а й нищать інтелектуальні, моральні та духовні набутки.
Калігула помер зненацька, коли терпець трибуна преторіанської гвардії Кассія Херея увірвався від чергового брудного жарту Калігули на його адресу. Трибун убив його в одному з двірцевих переходів. "...Коли Калігула озирнувся,— пише Светоній,— він ударом розрубав йому щелепу. Коли ж він упав і в корчах почав кричати, що він ще живий, інші змовники покінчили з ним тридцятьма ударами.”
Мешканці Риму не одразу в те повірили; вони боялися, що це одна з витівок Калігули, котрому заманулося перевірити, хто зрадіє з його смерті. Аби остаточно переконати всіх у тому, що сталося, преторіанці, на яких, до речі, спирався Калігула, убили його дружину і розмазали по стінах мізки його доньки (Віл Дюрант з посиланням на Діона і Светонія).
Цей ірод номер два залишив по собі не тільки пам’ять найбільшої аморальності й жорстокості, а також те, що заклав другу "міну” уповільненої дії під іудаїзм — одну з найстійкіших релігій світу. Довідавшись про те, що Калігула наказав встановити свою статую в іудейському храмі, євреї вирішили відстоювати свою святиню до останнього. Нагла смерть Калігули тільки відстрочила всенародне повстання.
7. Якщо Ірод Великий приніс нещастя Іудеї, то Нерон, який прийшов у світ також у ніч найбільшої активності Темного сателіта всього за чотири десятки років по смерті Ірода, приніс горе людності найбільшої імперії світу. Звідки він узявся? По батьківській лінії Нерон походив з роду Доміціїв Агенобарбів. Агенобарби — це, власне, прізвисько, яке дане було за бронзовий колір бороди чоловіків цього роду. Доміції протягом п’яти віків римської держави виділялися зарозумілістю, відвагою й жорстокістю. Батько Нерона Гней Доміцій відомий був своєю лютістю, підступністю, розпустою та кровозмішальним гріхом. Він одружився з Агріппіною — донькою Германіка, якій було тільки тринадцять років. "Від нас не може народитися хорошої людини,”— сказав він якось, згадуючи жорстокість власних предків і аморальність Германіків. Проте первісткові своєму, якого вони назвали Луцієм, він дав прізвисько "Нерон”, що сабінською мовою означає "сильний”, "відважний”. В історію Луцій і ввійшов під цим псевдонімом. Нагадаємо, що й Гай Цезар Германік також залишився в пам’яті людства під псевдонімом Калігула ("Чобіток”). Через багато сот років по тому в історію увійдуть, також не під власними іменами, а під псевдонімами і також рудоволосі, іроди найбільшої імперії двадцятого століття.
Отож — Нерон.
Статуя Клавдія в образі Юпітера
Його мати Агріппіна після смерті його батька вийшла заміж за Гая Кріспа, якого вона отруїла і успадкувала велике богатство. По тому вона спокусила свого рідного дядька — імператора Клавдія. На той час їй ішов тридцять один рік, імператорові — 58-й. Вона переконала Клавдія усиновити Нерона і видати за нього (шістнадцятилітнього) тринадцятирічну доньку Клавдія. Десь через рік по тому (54 р.) Клавдій, розгадавши наміри Агріппіни зробити Нерона престолонаступником, намірився був заповісти престол синові своєму Британіку, та Агріппіна виявилася спритнішою — Клавдій помер, отруївшись грибами. По смерті сенат причислив його до богів. На що Нерон, зійшовши на престол, зауважив: "Гриби справді їжа богів; поївши їх, Клавдій став божественним.”
Голова Агріппіни — матері
Нерона
Нерона
Агріппіна користувалася послугами славнозвісної римської отруювачки Локусти. Пізніше на замовлення Нерона Локуста отруїла й Британіка. Усупереч звичайному правилу Нерон, ставши імператором, не забув про зроблену йому послугу. Він не тільки створив усі умови для діяльності ціїє майстрині отруйних справ, а й дав їй учнів, піклуючись, аби після її смерті мистецтво це не було втрачене.
В республіканському Римі правили великі особистості, в імперському — нікчеми. Система, створена Августом, була ефективною доти, доки жив цей імператор. Вона трималася на жорстокості і водночас на законі. По смерті Августа жорстокість залишилася, проте закон було витіснено сваволею. Інакше як пояснити, що за кермом найбільшої світової потуги опинився сімнадцятирічний хлопець? Спочатку Август, а потім Тіберій, Гай (Калігула) і Клавдій звели роботу сенату нанівець. Його роль була десь такою ж, як і роль Верховної Ради в СРСР. Державою ж правили темні найбільшого ступеня одержимості, яких у часи регул людства виносить на самий верх владної вертикалі. Не дивно, що під час правління цих імператорів до влади все більше стало пробиватися з вільновідпущених і навіть рабів. Темний сателіт сам визначав тих, хто мусить керувати людством, не залежно від класової приналежності. Своєю печаттю він означив і Агенобарба Нерона. "Він, переодягнувшись, відвідував борделі; він тинявся по вулицях і часто заглядав до пивничок у супроводі друзів свого складу; вони грабували крамниці, нападали на жінок, виливали свою хіть на хлопчиків, роздягали перехожих, били, ранили, вбивали” (Діон, LXII. 15; LXI, 7; Світоній. 26). Одна з коханок переконала Нерона в тому, що його мати Агріппіна надумала скинути його з трону. І він
Голова Нерона
погодився убити її, жінку, яка подарувала йому півсвіту. Спочатку зробив спробу отруїти, але мати регулярно вживала протиотруту. Тоді підготував корабельну аварію, але й цього разу Агріппіні пощастило врятуватися. Коли ж її нарешті схопили, то вона оголила своє тіло й вигукнула: "Разість мечем в лоно!” Щоб убити цю жінку, довелося нанести чимало ударів. Імператор, оглядаючи оголений труп матері, сказав: "Я й не знав, що в мене така гарна мати”. А через 1900 років нерон двадцятого століття Сталін так само віддячить тим, хто посадить його на трон найбільшої світової держави — Зінов’єву й Каменєву. Невдовзі перед розстрілом Зінов’єв нагадає Сталінові про засідання пленуму, на якому вони з Каменєвим врятували його від політичного падіння: "Чи знаєте, товаришу Сталін, що таке вдячність?” Сталін витяг люльку з рота й відповів: "Ну, а як же, знаю, дуже добре знаю, це така собача хвороба.” Напевне, так само міркував і Гітлер — ще один нерон двадцятого століття, коли влаштував так звану "ніч довгих ножів”, під час якої винищив геть усіх коричневосорочечників, які привели його до влади. Невдячність — одна з ознак людей, які прийшли в матеріальний світ під знаком сатани. Найбільше людей з такою ознакою з’являється в апокаліптичні часи.
Ще одна ознака — гіпертрофоване славолюбство — прагнення слави державця, митця, поета. Якщо Сталін купався у своїй славі "батька народів”, Гітлер, крім того, вважався видатним художником, то на Нерона впали лаври кращого поета, актора, декламатора, легкоатлета, художника. До речі, малярство було найбільшою його пристрастю. До всіх цих занять він ставився серйозніше, ніж до управління державою. Він збирав довколо себе акторів, поетів, художників, змагався з ними, порівнював свої малюнки з їхніми, слухав їхні вірші і читав власні. Аби покращити свій голос, він лежав на спині зі свинцевою пластиною на грудях, очищав шлунок промиваннями й блюванням, у визначені дні харчувався тільки часником з оливковою олією.
Нерон виступав на найбільших сценах Риму й Греції, перед культурою якої він схилявся так само, як колись Ірод. Він вважав себе найвидатнішим комедіантом, актором і поетом.
Досліджуючи поетичні доробки багатьох поетів та співставляючи їх з людськими якостями авторів (упорядкування поетичної антології), я прийшов до висновку, що в глухому закутку свідомості кожного поганого поета причаївся Нерон. Потрібні тільки сприятливі умови (гроші на видання книжок, влада над людьми), щоб ця постать вийшла із схованки і постала на повен зріст. Лихо буде розходитися від такої постаті, як хвилі по воді. Водночас справжній поетичний дар — від Всевишнього і дається він не на втіху, а як важкий хрест відповідальності за долю свого роду, за все плем’я.
Далі: Іроди людства 8
Copyright © Савченко В.В., 2010