С. Праск

Хто Бога гáнить, того дідько мáнить…

І справді, об чім засвідчують численні факти, що хто відступає від Божих заповідей, а ще, крий Боже, з дідьком братається, того Господь цурається і карає ганебною смертю. Бо, на превелике щастя, диявол не має ключів од життя та смерті. Вони в руках нашого Небесного Творця. Отож лишень спокусою він може завоювати нетвердолюбні людські душі, заманувши їх хитрими звабами на шлях гріха та боговідступництва. Власне, єврейське «сатан», а грецьке «диявол» – означають наклепник, ворог, спокусник, противник. Я не раз замислювався, чому це Господь у Старім заповіті дав людині закони, за якими карали на смерть за розпусту, перелюбство, гомосексуалізм тощо. Та тому, що подібні аморальні вчинки не лише є недопустимою гидотою, а й мають спокусливий ґрунт для свого поширення серед морально нестійких людей, адже споконвіків вважалося, ба й досі побутує в народі приповідка, що заборонений плід солодший. А мужолозтво – взагалі антиприродне ганебне явище, до якого можуть вдаватися лишень збоченці, люди з психічними відхиленнями. Отож аби людство остаточно не деградувало, а в кінцевому результаті не виродилося, Бог змушений був продиктувати Мойсеєві ті, здавалося б на перший погляд, жорстокі закони. Адже метою нашого Небесного Отця, котрий створив нас за своїм образом і подобою, було започаткування безгрішного, досконалого, святого світу, а не розтлінного, а значить, гнилого не лише духовно, а й фізично.

Якось мені один затятий опонент-атеїст скептично чи саркастично намагався довести, що, мовляв, апостол Павло, мабуть, помилився, коли сказав, ніби кожна влада від Бога. Тоді Сталін чи Гітлер теж були благословенні Всевишнім, щоб творити зло? Я намагався його переконати, що Богом був даний людям сам праведний принцип влади, її функціонування для тримання порядку і справедливості, для їхнього розвитку. А те, що грішна людина часто відступає від цього Богом даного принципу владобудови, то вже не Його вина, а самого людства, що створене Творцем із свобідною волею. Як бачимо, вищеназвані «вожді» не були благословенні Всевишнім на цю високу владну місію державців, ні. Господь просто на певний час допустив людині обрання на найвищі щаблі цієї влади подібних боговідступників, аби засліплене гріховністю людство збагнуло нарешті, до якого кривавого тиранізму вони можуть довести свої держави. Згадаймо, як затяті твердолобі комуністи нищили один одного, вже не кажучи про людей інших переконань, котрі були висічені до ноги. Що робив Сталін зі своїми вчорашніми революційними побратимами? Бо зло завжди несе не любов, а кров. А чим більше людина чинить гріха, чим більше страху й недовіри в її душі, а, значить, менше Любові, отієї найголовнішої Господньої духовної субстанції, а відтак – більше ненависті, злоби, що віддаляють нас від Бога.

Помилковими є уявлення атеїста, що він непідвладний і непідзвітний нікому: ні Богові, ні сатані. Це явно облудна ілюзія. Бо насправді, коли чоловік відмежувався чи відійшов від Бога, він одразу потрапляє в хитрющі оманливо-гостинні, але цупкі обійми диявола. Та найприкріше, що така людина, як правило, закінчує своє життя ганебно, нерідко в страшних муках і в запізнілому каятті. Історія знає чимало подібних випадків, бо істина формується плодами праведності. Мабуть, рідко хто знає, що, приміром, Вольтер свого часу зухвало заявляв, що через 100 років про християнство люди забудуть, а Біблію можна буде знайти лише в антикварних крамницях. Однак доля розпорядилася по-іншому. Відомий філософ-безбожник закінчив своє земне життя в божевільні, а в його домі нині, цебто через століття, процвітає Біблійне товариство, яке активно несе людям учення Ісуса Христа. Або ж філософ Ніцше (вчення якого взяли на озброєння ідеологи фашизму на чолі з Гітлером) відважився заявити, що Бог мертвий (тому, мабуть, Гітлер вирішив, що нема йому тепер кого боятися), теж ніби закінчив своє життя безславно, у будинку для душевнохворих.

І коли вже зайшла мова про Гітлера, то теж знаємо, як безславно закінчилося життя цього «іберменша». Ось що писав Ілля Бєлкін в газеті «Мир увлечений» за 4 жовтня 2001 року: «Наступив час розплати. Коли 20 квітня 1945 року Гітлерові виповнилося 56 років, було вже зрозуміло, що війна програна. Фюрер уже не міг керувати народом і заледве утримував своїх наближених від панічної втечі. Зі свідчень сучасників тих подій, Гітлер виглядав дряхлим старцем: голова в нього безсило звисала, руки тремтіли, мова була дуже нерозбірливою. Думки про скору смерть лякали фюрера.

Для підтримання морального духу вождя і всієї німецької нації Борман і Геббельс влаштували урочистості офіційного шлюбу Адольфа Гітлера і його вірної супутниці Єви Браун. Церемонія одруження відбулася в ніч з 28 на 29 квітня в підземному бункері райхсканцелярії… Свідками були Борман і Геббельс, котрі підписалися під актом.

Цієї ж ночі відбулася весільна вечеря, після якої Гітлер продиктував свій політичний і особистий заповіти… В особистому заповіті фюрер вказав на твердий намір покінчити з собою, щоб уникнути ганьби капітуляції… Проте в назначений день Гітлер не відважився вкоротити собі життя… Це сталося тільки 30 квітня в середині дня під натиском Бормана і Геббельса. По знайдених останках було встановлено, що фюрер поклав ампулу з ціаністим калієм в рот і вистрелив з револьвера під нижню щелепу і таким чином розбив капсулу з отрутою. Згідно останньому побажанню Гітлера, їх тіла (його і Єви) поклали у викопаний у дворі райхсканцелярії рів, облили бензином і спалили. Вечором останки перенесли до вирви, де лежали трупи фюрерових собак, і засипали землею. Там же й опинилися останки Геббельса…

Після неодноразових експертиз та перезахоронень, те, що залишилося від Гітлера і його дружини, остаточно було закопано під підлогою одного з гаражів міста Магдебурга і заасфальтовано. Кара Божа не оминула його».

Так безславно закінчилося життя цього кривавого тирана і його поплічників, бо 29 квітня в Італії страчено його союзника Мусоліні. Дуче і його коханку Клару Петаччі схопили італійські партизани і стратили, а трупи їх відвезли у Мілан і повісили на ліхтарних стовпах.

Або ж творці Російської революції у 1917 році Володимир Ульянов (Ленін) і Троцький (Лев Бронштейн). Перший, як стверджує книга «Списки замаскированных евреев», випущена видавництвом «Стратосфера», м. Красноярськ, 2001 рік, напівкалмик і напівєврей (мати Бланк), другий чистокровний єврей, але обидва члени таємної масонської ложі. То хіба вони могли любити християнство та шанувати Ісуса Христа! Нагадаємо читачам, що Ленін на початку 1917 року знаходився в Швейцарії. А його повернення в Росію у відомому скандально запломбованому вагоні з вісьмома мільйонами фунтів золотом забезпечив німець Вартбург. І це лиш частина грошей, виділена німцями Москві на підняття революційного заколоту в Росії. А перед тим Троцький перебував у Нью-Йорку. В Росію він відправився на кораблі, наповненому зброєю, мільйонами доларів, золотом в супроводі 227 революціонерів-однодумців і братів по крові. Цей «круїз» був профінансований банківською фірмою з Уолл-Стріту, власником якої були брати Вартбург із Берліна. А 22 грудня 1917 року відбулася нарада представників радянського уряду – Кириленко, Володарський, Залкінд, Урицький, Дзержинський та інші з представниками німецьких військових властей – Фен Готтом, Таубнером, Еріхом фон Шюнеманом, Раухом. Учасники наради одностайно прийшли до згоди, що Німеччина буде керувати політичною перебудовою Польщі, а Росія відмовиться від будь-якого втручання в польські справи. Окрім того, німецькому капіталові надавалися виняткові права на участь в розвитку вугільної, металургійної, нафтопереробної,  машинобудівної,   хімічної   промисловостей.

Були також надані Німеччиною величезні кредити.

Наводжу ці факти, аби показати, що без фінансової допомоги німців перемога так званої соціалістичної революції в Росії не відбулася б. Але не про те мова, а про ті лиха, які спричинила влада безбожників і не лише через жорстоке переслідування християнства, а внаслідок усіх інших комуністичних злочинів проти демократії і гуманізму.

Напевне, наш Творець Небесний навмисне допустив тимчасове торжество атеїзму на теренах безбожного Радянського Союзу, аби показати на яскравих конкретних прикладах всьому людству, до яких жахливих і кривавих колізій може привести суспільство, як я вже наголошував на початку цього розділу, подібна безбожна бездуховна влада. Трагічних прикладів є предосить! А, може, Господь таким чином спробував очистити від скверни й саму Російську Православну Церкву, адже багато її священослужителів відійшли від Божих законів, стали служити не безгрішному Богові, а прислужувати грішному компартійному чиновникові (а це означає, що самому дияволові) чи КДБ. Ми ж знаємо, що ще Петро Перший змусив церковників доповідати таємним службам про тайну сповіді прихожан. А це важкий гріх. Отож московська церква вже відтоді стала не Божою, а державною, мусила коритися не Всевишньому Творцеві, а цареві, жити не по-небесному, а по-земному!

Особисто я (теж грішний і смертний чоловік, як і решту людей) не вправі робити подібних висновків, однак сама логіка речей до цього спонукує! Або ж хіба не безглуздо звучать слова, так званого комуністичного «генія» Володимира Леніна: «Всякая религиозная идея, всякая идея Бога или даже заигривание с ней есть невыразимое зло самого опасного рода, самая ужасная зараза. Миллионы пороков, актов насилля и физической заразы гораздо менее опасны, чем неуловимая духовная идея о Боге». Кожна з нормальним глуздом людина вам скаже, що це явне безглуздя, шизофренічна маячня. Подібні хамські постулати хіба що для диявола є геніальними. Чи не тому ще за життя В. Леніна, цебто в 1919 році, більшовиками було знищено 320 тисяч! священослужителів. То хіба це не був спланований геноцид проти духовності, яка закликала любити свого ближнього, як самого себе, аби замість цього найгуман-нішого духовного постулату запровадити протилежний – кривавий, спрямований проти гуманізму і високої шляхетності, проти Духа любові і правди.

Ніхто достеменно не знає, як умер Ленін. Але те, що він хворів якоюсь страшною загадковою недугою, вийшло таки наверх після розпаду СРСР. Перед смертю він був відгороджений від світу, практично ізольований, ніби під домашнім арештом під особистим наглядом Сталіна.

Лев Троцький (Бронштейн) теж закінчив життя від сокири підісланого Сталіном агента-терориста НКВД іспанця Рамона Маркадера. Він, засланий в Париж з фальшивими документами на ім’я Жака Марнара, познайомився там з кур’єром Троцького, американкою на ім’я Сільвія Агелова (Анджелофф). Він зумів заполонити її своїми залицяннями, навіть умовляв взяти з ним шлюб. Через Нью-Йорк «закохана» парочка дібралася до Мексіки. Тут Рамон, змінивши ім’я на Франка Джексона, спробував поникнути в середовище місцевих троцькістів. А тим часом чи то по своїй ініціативі, чи за вказівкою з Москви Комуністична партія Мексіки організувала напад на віллу Троцького з метою його вбивства. 24 травня 1940 року велика група бойовиків увірвалася в будинок Троцького, однак не знайшли в нім самого господаря. Звичайно ж, Лев Бронштейн зробив із цього нападу відповідні висновки і вілла була перетворена в справжню фортецю. До неї допускалися лише найдовіреніші люди, серед яких опинилися й Сільвія, і агент НКВС Франк Джексон (Рамон Маркадер). Недовірливий Троцький довго приглядався до молодого чоловіка, що виявив інтерес до марксизму, але таки не розпізнав у нім підісланого судоплатівського агента. У той фатальний день 20 серпня 1940 року охоронці, які добре знали Рамона, провели його до господаря без будь-якої перевірки. Для вбивства Маркадер приготував спеціальний з укороченим топорищем льодоруб, молоток і крупнокаліберний автоматичний револьвер. Відмовившись пообідати, він попросив Троцького переглянути його статтю. Коли той заглибився у читання, ударив його сокирою у потилицю. Вдруге вдарити не встиг, бо Троцькому вдалося схопити його за руку і вибігти з кабінету, хоча льодоруб увійшов у череп аж на 7 сантиметрів. Рамона схопили. Операцію проводили аж п’ять хірургів. Троцький ще більше доби боровся за життя, але травма була смертельною. Вбивця був заарештований на 20 років і вийшов на волю в 1960 році. У 1964 році його бачили в Москві із Золотою зіркою Героя Радянського Союзу. Нагороду одержала його мати Каридад Маркадер ще восени 1940 року. До речі, і їй самій за вклад у цю операцію було вручено орден Леніна. У 70-ті роки минулого століття він поселився на Кубі, де й помер від саркоми 18 жовтня 1978 року. Однак у Москві на Кунцевському кладовищі стоїть гранітний пам’ятник з написом: Герой Радянського Союзу Лопес Рамон Іванович. Напевне його тлінні останки родичі перевезли в СРСР.

Як бачимо, смертоносна рука Москви, та, мабуть, найбільше особисто Сталіна, і в далекій Мексіці досягла Троцького, як і, до речі, багатьох інших творців революції, суперників Сталіна з однаковим ярликом: «Ворог народу!». Власне, більшовицькі вожді, як голодні пацюки, почали знищувати один одного в ім’я «світлого майбутнього», цебто комунізму. Тобто їх теж не оминула кара Господня за боговідступництво і богохульство. А це, що сам Сталін особисто давав такі вказівки своїм спецслужбам, свідчить хоча б ось таке твердження тодішнього міністра держбезпеки СРСР Абакумова: «Сталин дал мне срочное задание быстро организовать работниками МГБ СССР ликвидацию Михоэлса под видом несчастного случая».

І справді Соломон Михоелс, художній керівник Державного єврейського театру і голова Антифашистського комітету, був убитий в ніч на 13 січня 1948 року в Мінську. І це були не одиниці, а мільйони. Варто навести слова зі статті Михайла Наєнка, надрукованої в «Слові Просвіти» в числі 38 за 2008 рік: «Тільки в час так званої громадянської війни (1917-1921 р.р.) в Росії наклали головами 15 мільйонів «своего населения». Всі вони цілком на совісті першого в новій Росії інд-іота В. Леніна. Його наступник Й. Сталін закатував близько 100 мільйонів того ж «своего населения». Друга світова війна, перемогу в якій комуністичні ортодокси й досі приписують Й. Сталіну, забрала близько 50 мільйонів жертв, а під час похорону цього тирана (1953 р.) загинуло близько трьох тисяч… ідіотів. Тут вживаю це слово в первісному значенні (в перекладі з грецької ідіот – невіглас), запозичивши його в голови сталінської КДБ Лаврентія Берії. Він не дозволив своєму синові  йти на похорони Й. Сталіна, сказавши: «Невідомо, що вчинять ті ідіоти, які не встигли віддати честь тирану за його життя, а тепер, прагнучи надолужитись перед мертвим, можуть, що хочеш вчинити». Слово «тиран» стосовно Й. Сталіна Берія вперше вжив під час константацій його смерті: той уже цілу добу чи й дві лежав мертвим на підлозі своєї дачі. Лаврентій Берія підніс до його носа запаленого сірника (чи не дихає?) і несподівано прорік: Тиран мертвий!»

Бачте, як по-собачому в цілковитій одинокості сконав на своїй дачі цей могутній повелитель людських доль і цілих народів, мабуть, з цілою ротою охоронців і обслуговуючого персоналу, котрі, напевне, не наважувалися переступити поріг його покоїв, аж поки цього не зробив його найдовіреніший чекістський страж Лаврентій Берія. Це наочний приклад, до чого може дійти дипломований духовними знаннями боговідступник (адже Й. Сталін учився в духовній семінарії на священика). Бо коли на шлях боговідступництва стає священик (нехай навіть ще учень семінарії), це вважається подвійним чи потрійним гріхопадінням, бо страшнішого вже просто не існує. Тому такий нелюд здатен на будь-який злочин, а ще перебуваючи в постійнім диявольськім гіпнозі підозр до оточуючих.

Або ж як кат українського народу Постишев перед розстрілом намагався заховатися під тюремними нарами і безпорадно ридав гіркими сльозами, не хотів, недолюдок, помирати, а мільйони безневинних українців безжально, з єхидною посмішкою на вустах винищив. Таки кара Божа ніколи не оминає вбивцю-злочинця, що розпоряджався долями цілих народів.

В цьому ж контексті не можна не назвати й Наполеона. Знаємо, як безславно й він закінчив своє життя. Або ж неймовірно жорстокого тирана Івана Грозного, що навіть у пориві люті вбив свого сина, вже не говорячи про простих смертних. У нього було не все в ладах з психікою. До того ще й дика суміш безпробудної пиятики з кривавими оргіями та хворобливої хіті до жінок привели до того, що будучи одруженим аж 8 разів, так і не міг стати щасливим в подружньому житті. Окрім багаточисленних наложниць і коханок, як зауважують дослідники, Іван Грозний не відмовлявся і від гомосексуалізму. Мабуть, через усі ці смертельні прогріхи в останні роки життя його мучила якась страшна загадкова хвороба: тіло його розпухло, страшенно смерділо, розкладалося, гнило, шкіра облазила. Лікарі лиш знизували плечима, визнаючи цю хворобу як «розложение крови и порча внутренностей». Цікаві результати дала комісія Міністерства культури СРСР в 1963 році після розкриття гробниць Івана Грозного і синів – Івана та Федора. В організмі царя і старшого сина містилася велика кількість ртуті, якою в ті часи лікували одну конкретну хворобу – сифіліс. Іван Грозний міг заразитися цією «французькою хворобою» під час нічних оргій. Царевич Іван теж мало чим відрізнявся від батька, разом брав участь з ним у пиятиках і сексуальних розвагах. Відомо, що численні  царські  коханки  потім переходили в руки сина.

Було б не повним дане дослідження, якщо б не згадати про так зване загадкове «вбивство віку», пов’язане зі смертю Джона Кеннеді в Далласі у далекому 1963 році. А в 2001 році в тій же газеті «Мир увлечений», число 11 (3), з’являються сенсаційні кореспонденції Петра Іванова під назвою «Тройной агент» та Іллі Бєлкіна – «Белая богиня».

Чому я об’єднав ці дві статті? Бо в них ідеться про одних і тих же осіб. А точніше, про двох братів Джона і Роберта Кеннеді і кінозірку небаченої вроди всесвітньовідому Мерілін Монро, яку фанатичні шанувальники нарекли «Білою богинею».

Однак давайте розглянемо все по порядку. Пересічний читач чи телеглядач звикся з думкою, що Джона Кеннеді убив Лі Харві Освальд, а в свою чергу Освальда убив власник нічного клубу Джек Рубі. Автор вищеназваної статті аргументовано доводить, що це повна фальсифікація дійсних подій. Насправді Освальд залишився живим і був перевезений в Москву, де й живе понині (цебто по 2001 рік). Головним доказом цієї версії є фото Освальда з архівів КДБ, яке вдалося розшукати п’ятдесятиріч-ному українцеві і кадровому працівникові радянських спецслужб Андрієві Пиварнику. Ця світлина датована груднем 1966 року, – так вважає колишній киянин, працівник КДБ. Андрій Пиварник аргументовано запевняв автора статті, що в 2000 році він особисто зустрічався з Лі Харві Освальдом. Було йому тоді 60 років і знайомі росіяни знали його як Олега Гідельського. Виглядав він для свого віку дуже погано. Боротьба з раком простати виявилася безуспішною. Він жив у очікуванні невблаганної смерті. Правильніше, не жив, а мучився. Лі Освальд був дуже втомлений Росією і мріяв повернутися хоч на останні дні життя у США. В обмін на гарантію своєї безпеки з боку американського уряду він був готовий розповісти все, що знав про вбивство Джона Кеннеді. «Я пам’ятаю все… Я можу назвати ім’я «головного мозку» операції в Далласі, та людина ще живе», – сказав Лі Освальд.

Уже в 20 років він був завербований американськими спецслужбами. У 1956 році, під час служби в американських ВМС, був завербований вдруге, тепер уже ЦРУ, і одержав агентурну кличку «Освальдович». У 1959 році Освальд поїхав у СРСР, де передав радянському КДБ схеми американського шпигунського бомбардувальника У-2. За легендою, придуманою ЦРУ, в Москві він заявив, що цю інформацію він викрав на одній з радарних станцій, де проходив службу. Після серії скрупульозних перевірок він був завербований КДБ, тепер уже втретє. У 1962 році КДБ відправляє Освальда назад у США. Звичайно ж, Освальд не забував повідомляти своєму керівництву з ЦРУ про всі завдання, одержувані з Луб’янки. Він був засланий КДБ в прокастрівські організації Нового Орлеана.

«Зірковий час» для нього наступив у 1963 році, коли йому було доручено вбити Кеннеді. До речі, за словами Освальда, операція по ліквідації Кеннеді була розроблена майже одночасно відразу двома найпотужнішими спецслужбами – КДБ і ЦРУ. Щоправда, про деталі замаху Освальд відмовився категорично говорити, зате охоче розповів, як йому вдалося вціліти. Одне слово, їх було двоє стрільців. Другим був Джек Рубі. Після вбивства Кеннеді Освальд був заарештований. Але через два дні, цебто 24 листопада, його вирішили перевести в окружну поліцію. Під час цієї акції, як він жартома розповідав Андрієві Пиварнику, був «убитий». Зрештою, зацитуємо його пряму мову: «Коли мене вели до машини, я побачив чоловіка з револьвером, що йшов мені назустріч. Я подумав, що мене вирішили прибрати. Але через кілька секунд я впізнав у чоловікові з револьвером Джека Рубі, який заспокійливо підморгнув мені і почав стріляти. Револьвер був заряджений холостими набоями, та я, вхопившись за живіт руками, упав. Тепер, переглядаючи відеохроніку тих часів, бачу, як неправдоподібно зіграв цю роль», – кисла чи сумлива усмішка сковзнула на його вустах.

Одне слово, в «швидкій допомозі» везли живого Лі Освальда. В цей же день він уже був у Москві. На запитання Андрія Пиварника, навіщо ЦРУ разом з ФБР передали вбивцю Кеннеді радянському КДБ, Освальд (Олег Гідельський за радянськими документами), стенувши плечима, відповів: «Напевне в ЦРУ подумали, що я зможу передавати з Москви найсекретнішу інформацію. Адже в КДБ були твердо впевнені в тому, що я працюю лишень на них і в ЦРУ був засланий по їхньому завданню».

Андрій Пиварник був твердо переконаний, що  перебуваючи в Москві, Освальд продовжував працювати на американську розвідку, інакше б не наважився у 2000 році просити керівництво США дозволу на повернення на батьківщину. А в кінці розповіді ледь не заплакав, дуже тужив за дружиною Мариною і дочками Рейчел та Джун, адже ті були впевнені, що він умер. Із органів КДБ Освальд пішов уже в 1991 році і після того очолював одне з відомих московських детективних агентств.

Подібна доля спіткала й молодшого брата Джона Кеннеді – Роберта. Його убив йорданець Б. Сірхан 5 червня 1968 року в Лос-Анжелесі під час президентських виборів.

А при чім тут «Біла богиня», цебто Мерілін Монро?! – може запитати здивований читач.

Річ у тім, що обидва  брати  Кеннеді  не  втрималися  від

спокуси завести інтимні стосунки з неперевершеною красунею-кіноактрисою, своєрідним символом американської секс-жінки 60-их років минулого століття. Багаточисленні календарі з оголеною Мерілін прикрашали вітрини, магазини, кабінети, гаражі, мелькали на обгортках журналів, газет тощо. Правда, не за рахунок таланту (акторський дар в неї був посереднім), але створений рекламою образ Мерілін Монро став ніби символом справжньої жінки так званого вільного суспільства з вільною любов’ю. Біля неї увивалися незчисленні коханці, які ще більше розпалювали міф про неї, що, мовляв, Мерілін випромінює якусь незвичайну енергію, тому з однаковим успіхом зачаровує і дорослих, омудрених досвідом мужчин, і молодих чоловіків. А в таких випадках гріхопадіння вже втрачає межі, стає невід’ємною потребою чи звичкою, а сама особа пристановищем сатани, метою якого є завоювання через спокусу розпусти якнайбільшого числа нових грішників. Отож красуня-кінозірка все більше фізично вражала і підкоряла поклонників, а відтак душевно і духовно опустошувалася. Але її постійні любовні романи, як правило, закінчувалися нічим. Інколи в неї було одночасно по кілька коханців. Пробувала виходити заміж, але з того теж нічого не виходило. Окутана оманливою славою підкорювачки чоловічих сердець, вона все більше впадала в алкоголь, зловживання наркотиками, в неї все виразніше проявлялася якась психічна хвороба. Доходило до того, що найпопулярніша кіно і сексзірка неодноразово пробувала покінчити з собою. Окрім цього кілька разів ледь не померла від передозувань психотропних ліків, які з кожним роком споживала усе в більшій кількості. Автор статті стверджує, що якби вона була звичайною жінкою, то неодмінно останок свого життя провела б у психіатричній лікарні.

Її близькі та знайомі розповідали, що Мерілін дуже мріяла мати дітей, але так і не стала матір’ю. Всі спроби закінчувалися викиднями, мабуть, як Божа кара чи розплата за незчисленні аборти. Звісно ж, ця прикра обставина погіршувала самопочуття актриси і вона поступово почала деградувати як особистість. До речі, жертвами її чарівної вроди ставали, як правило, знаменитості: Марлон Брандо, Френк Сінатра, Ів Монтан та інші.

Отож навіть Джон Кеннеді, спокусившись, накинув оком на всесвітньо відому красуню. Познайомилися вони в Санта-Моніці. Джон тоді ще не був президентом США, але впевнено йшов до цієї манливої вершини. Роман Мерілін Монро з Кеннеді старшим продовжувався й потім, хоча директор ФБР Едгар Гувер попередив президента, що вілла в Санта-Моніці прослуховується мафією. Акторка-коханка навіть брала участь у святкуваннях 45-річчя Джона Кеннеді 29 травня 1962 року. Того дня на торжествах ледь не розгорівся скандал. Мерілін була настільки п’яною, що не змогла навіть заспівати відому американську віншувальну пісню, бо в неї вистачило сил тільки на декілька рядків. Після цього вона остаточно пристрастилася до наркотиків. Звичайно ж, Джон Кеннеді тоді різко порвав із нею, боячись бути скомпроментованим. Замість старшого брата, вона переходить в руки молодшого Роберта Кеннеді, якого незабаром теж стала тероризувати шаленіюча істеричність кінозірки, і він теж її покинув.

Мерілін Монро у відчаї почала телефонувати то в Білий Дім, то в Міністерство юстиції США, писати викривальні листи, погрожувала влаштувати пресконференцію про свої інтимні зв’язки з братами Кеннеді. Складалася дуже неприємна ситуація, адже Мерілін Монро таки була кумиром американської публіки, до того ж вела щоденник і могла розповісти про багато таємниць братів Кеннеді, про їхні інтимні розваги в Каліфорнії. І все це ще більше ускладнювалося «війною», оголошеною всьому клану Кеннеді чікагською мафією. Одне слово, виникла загроза, що мафіозі можуть полюбовні зв’язки з Мерілін Манро вдало використати проти президентської родини. Тим більше, що актриса підтримувала контакти з Френком Сінатрою, який мав тісні зв’язки з Семом Джанкано, «босом босів» чікагського злочинного синдикату. Чи часом і тут нема якогось зв’язку? Близькі до Мерілін люди стверджували, що амбітна актриса справді серйозно вважала, що може стати дружиною одного з братів Кеннедів. Загадковою є і її раптова смерть. Як і загадковими залишаються й досі кончини братів Кеннеді.

Хтось може дорікнути мені: хіба мало в світі чинилося й чиниться страшніших небоговгодних діянь, ніж розпуста?! То чи вже такі брати Кеннеді грішники, аби Бог покарав їх за це на смерть? Згоден. Є в світі в сто крат страшніші гріховні злочини. Але як бути із словами апостола Павла: «Хіба ви не знаєте, що той, хто злучається з розпусницею, стає одним тілом з нею?» А відтак і ділить гріх навпіл. Окрім того, і це є найголовнішим, я отими, як може здатися комусь, аж надто деталізованими прикладами, хочу наголосити, що один і той самий гріх, вчинений звичайною людиною і керівником держави, – не є гріхами рівноцінними. Для сильних світу цього, що мають під своєю орудою і волею цілі народи, той гріх в сотні разів грішніший, важчий. Адже, як уже зазначалося вище, – всяка влада від Бога! А керівний вождь: президент, прем’єр-міністр чи король або цар є батьком цілої нації чи держави! То чи має він право, тримаючи в своїх руках скіпетра Богом даної влади, показувати своїм підданим гріховні приклади неправедности. Бо як мовиться в Святому письмі, у царя, що ласий на слова брехливі – безбожні й слуги всі його. Отож за однаковий гріх Господь карає володаря держави в сто крат жорстокішим покаранням, аніж просту смертну людину, бо він має бути прикладом для своїх підвладних, аби безжально нищити, а не множити гріх, доводячи державу до новітнього Содому і Гомори. Окрім того, подібний постулат вказує й на те, що всі таки рівні перед Богом у ділах і вчинках своїх. Нема ні князя, ні смерда, що згрішили, але не були покарані Господом у міру своєї значимості і прикладу для суспільства. Народ має рацію, коли стверджує, що риба псується з голови. Так і будь-яка держава. Отож кому більше дано Божої влади, у того й більше відповідальності перед нашим Небесним Творцем.

Далі: Розділ 19