С. Праск

ВІРА ОБЛАГОРОДЖУЄ

Блаженний Августин свого часу висловив справді геніальну і пророчу думку: «Якщо якась культура вступила у фазу свого занепаду і вже не в змозі бути носієм християнської ідеї, Бог дарує цю істину іншому народові». Підтвердженням цих його влучних слів є цілий ряд прикладів занепаду високорозвинутих цивілізацій на землі внаслідок морального падіння через відступ від святих Божих законів поступу і духовного процвітання. Взяти б хоча колишню могутню Римську імперію, де духовність і суспільна мораль тотально впала до загрозливої межі на загальнодержавному, цебто офіційному рівні: гомосексуалізм, розпуста, моральний розклад і духовний занепад. У Книзі «Левит» гл. 20 чітко сказано: «А кожен, хто буде чинити перелюб із чиєюсь жінкою, хто буде чинити перелюб із жінкою свого ближнього, – буде конче забитий перелюбник та перелюбниця (вірш 10). А вірш 13 застерігає: «А хто лежатиме з чоловіком як із жінкою, – гидоту вчинили обоє вони, – будуть конче забиті, кров їхня на них!» Як бачимо, римське суспільство катастрофічно втрачало висоти духовності. Чи не тому християнство зародилося саме на його теренах, аби врятувати громадян цієї держави-імперії від самознищення.

А хіба не було відступом від Божих настанов ганебне породження жорстокої інквізиції середньовіччя, причому під облудним покровом християнського віровчення. Навіть до Божого престолу на Землі вдалося проникнути дияволу, аби в очах людей компрометувати ідеї християнства.

Або ж хіба комуністи СРСР не намагалися створити на противагу християнству, базованому на любові і милосерді, новітній більшовицький Вавілон безбожництва на принципах сили і страху, змушували цілі народи жити за одним атеїстичним поняттям і навіть розмовляти однією мовою. Тому Бог зруйнував і цей більшовицький Вавілон, бо він не міг принести людству поступу, адже позбавлений був отим обмежувальним однодумством процесу розвитку, отож і привів до занепаду. Маючи, приміром, аж 25%, себто чверть учених планети, Радянський Союз плівся за економічним розвитком у хвості усіх розвинутих країн світу. Знать, не того наукового рівня то були вчені, заідеологізовані.

А хіба саме не християнські країни Європи першими досягли найбільшого економічного розвитку у минулих століттях і розповсюдили той поступ на інші континенти: Америку, Австралію, Південну Африку.

Прикро також, що комуністи, взявши на озброєння святі християнські норми рівності, братерства, справедливості та рівноправності, дико скомпрометували їх, перетворивши ці гуманні ідеї в криваву диктатуру. Правильніше, вони лиш прикривалися ними, але самі ні одного дня за цими законами не жили, створивши лиш собі рай, себто комунізм, на землі, а своїм безправним смердам – рабство, правда, так зване соціалістичне. І добре, що воно безславно зникло, розвіялося, як дим, бо справді, як народ каже, без Бога – ані до порога! Проте, на жаль, та заразна атеїстична короста чи віспа зі своїм куцим матеріалістичним світоглядом вирвалася на земні простори і встигла заразити своєю епідемічною інфекцією багато інших країн, практично спричинивши в них у минулому столітті дехристиянізацію. Бо хіба не є новітнім Содомом і Гоморою те, що в ряді європейських країн прийняті урядами закони про одностатеві шлюби, себто на державному рівні узаконено гомосексуалізм. Приміром, у Іспанії й досі існує заборона на аборти. Однак уряд, очолюваний прем’єром-соціалістом, усе робить аби дозволити в країні не лише аборти, а й одностатеві шлюби. Це й не дивно, бо саме соціалісто-комуністи, цебто сподвижники нігілістичного матеріалізму та войовничого атеїзму, своїм безбожжям довели нинішній світ до морального занепаду, практично зруйнувавши у багатьох так званих демократичних країнах планети вікові підвалини високої християнської духовності, шляхетності та цноти людських відносин.

Колись ще геніальний Аристотель сказав: «Людина – істота соціальна». Ба й справді, наш світогляд формується на тих моральних і духовних постулатах, які створила та чи інша спільнота. Згадаймо, в якому суспільному оточенні і на яких духовних засадах формували ми своє світобачення, свої моральні цінності у вчорашній країні так званого «розвинутого соціалізму». Чи часто ми задумуємся над тим, що кілька наших попередніх поколінь наче витало в бездуховному вакуумі, відірвавшись думами і помислами від правічних прадідівських законів і суспільних норм, що базувалися на отих десяти заповідях Божих, які ще з дитячих літ ревно закладалися богобоязливими батьками, аби ті Божі настанови зростали в душах нащадків істинним зерном найвищих людських чеснот: совісті, честі, доброти, любові, милосердя. Запитаймо нині будь-кого з молодшого покоління, чи бодай кілька із десяти Заповідей Божих він зможе назвати. А хіба то було злом, коли ще з материнським молоком дитина всмоктувала оті пречудові віщі слова: «Шануй батька й матір свою, щоб довгими були твої дні на землі…», бо ж завважуємо нині, що втративши шанобу насамперед до своїх батьків, втрачаємо й інші моральні основи.

«Не вкради!». Мабуть, мало хто нині із чистою совістю може засвідчити, що він позбавлений цього гріха. Бо за часів «розвинутого соціалізму», ба й дотепер за інерцією побутує інше правило: не вкрадеш – не проживеш. «Не чини перелюбу». У наш (мені не раз здається) божевільний час розпусти – зрада не рідкість, а розгнузданий секс – якась масова запаморочлива епідемія, не лише молоді (я не беру до уваги справді віруючих людей, де подібні явища практично відсутні). Коли читати пресу чи книжки, зокрема отих «розкутих» псевдомодерністів, або ж дивитися телепередачі, особливо кінофільми, у яких якась «героїня» переспала чи не з усіма оточуючими чоловіками, вважаючи це за звичну норму, стає моторошно. Виходить, що ніхто нині цю хворобливу сексуальну епідемію не вважає й за гріх, навпаки якнайактивніше пропагує. А де ж ота споконвічна моральна межа, яку переступити не можна, роль якої розуміли наші, найчастіше, неосвічені предки, коли великим гріхом вважали дошлюбні статеві стосунки. Чи не це й слугувало основою міцності колишніх подружніх союзів, які іменувалися шлюбами і заключалися не десь у сільраді в грішного голови, а в церкві, у святому Господньому храмі. Колись люди боялися навіть і в думці зогрішити, бо розуміли й були впевнені, що наші думки чутні на Небесах. Значить, звідкись знали про ці речі наші предки, до яких наука лиш нині несміливо підступає, погоджуючись з цим постулатом. Читач переконається в тому, дочитавши цю книгу до кінця. На жаль, нині зітерлась ота межа в людини між добром і злом, між честю і безчестям, між цнотливістю і статевим розбещенням. Розгорніть Євангелію і прочитайте в Першому посланні святого Апостола Павла до Коринтян, глава 6, вірш 16: «Хіба ви не знаєте, що той, хто злучається з розпусницею, стає одним тілом з нею? Бо каже: «Обидва ви будете тілом одним». Цебто вони стануть нероздільними і нестимуть однакову відповідальність за всі вчинки одного чи другого, адже ці негідні вчинки теж стають спільними, нероздільними. І навіть захворюють однаковими хворобами (венеричні хвороби чи СНІД) тощо. На цій непорушній моральній межі, яку не можна переступити в собі, у минулому в наших дідів і прадідів завжди стояв засторогою справедливий і всезнаючий Бог, цей найдосконаліший вищий ідеал, по якому звіряли свої помисли і вчинки люди.

Фрідріх Ніцше (1844-1900), напевне, був першим філософом, котрий заявив, що Бог помер. Він вважався любимим філософом Гітлера. Мабуть, через те Адольф зробив помилковий висновок: якщо Бог мертвий, то він, Гітлер, може зі спокійною совістю, не моргнувши оком, вбивати неугодних йому, хоч і абсолютно безневинних людей, навіть і дітей. Заатеїзовані більшовики під керівництвом Леніна і деспота – Сталіна, що був справді люципером в людській подобі, теж були впевнені, що Бога нема, отож і не потрібно думати про власну совість, любов чи милосердя, себто можуть чинити, що заманеться. Недарма ще до 1919 року в післяреволюційній Росії було знищено 320 тисяч служителів церкви (журнал «Молодая гвардия» № 6 1989 р., автор Корольов С. І., стаття «Мужество познавать правду»). У 1943 р. в СРСР залишилося всього 19 архієреїв, а в 1917 р. ця цифра доходила до 588!!!

На диктаторові Сталіну – вже десятки мільйонів безневинних жертв так званих «ворогів народу». То коли ж і де почалося оте озвіринення суспільства, яке триває ще й досі, хіба лишень набрало інших форм? Гадаю, відповідь тут ясна, як білий день. Адже саме тверда віра людей в Бога була більшовикам найбільшою перепоною для здійснення отієї атеїстичної диявольської революції в людських душах, а відтак і в помислах та діях, тому в першу чергу так жорстоко нищилася високогуманна християнська духовність. А жодне пусте місце порожнім не буває. Якщо з нього вигнали Бога, там миттєво поселяється диявол. Отож саме отой бездумний войовничий атеїзм зруйнував вікову високопробну християнську мораль. Оте «озвіринення суспільства» почалося з возведення безбожжя в ранг новітнього матеріалістичного ідола, і невір’я ставало новітньою хамсько-матюкальною релігією. Наслідки цього регресивного переродження людської психології, центр якої колись містився у серці й душі та в помислах органів верхньої частини тіла, раптом перемістився до її нижніх хітливих органів, спричинивши оту дикунську, радше божевільну сексуальну революцію, що стала для збаламученого бездумного загалу чи не «вершиною» преславутої «вільної любові», щоправда оманливої, антилюдської і навіть антизвіринної, бо спробуйте ще й серед людей знайти оту, для прикладу хоча б, лебедину чи лелечу вірність, здавалося б, нерозумних істот, однак з досконалою святою непорушною мораллю.

Однак і тепер, навіть і після розпаду світового оплоту безбожництва – СРСР, знаходяться й інші сили, яким християнство сидить колькою в боці, тому намагаються знищити його будь-яким чином. Відомий публіцист із Харкова Едуард Ходос уже написав кілька книг про іудейську секту Хабад, за його словами, агресивно-нацистського ультра-ортодоксального спрямування. Не вірити йому не маю права, адже він єврей за національністю і довгий час був активним членом цієї секти. Свої міркування щодо неї він висловив у книзі «Єврейський синдром». Аби не бути голослівним, наведу кілька уривків з його статті «Обережно – Хабар!» в газеті «Персонал плюс» за 11-17 січня 2006 року. Едуард Ходос в ній пише «В отличие от других представителей ортодоксального иудаизма хабадники не просто не принимают Иисуса Христа, но ненавидят его лютой ненавистю. Своим злейшим врагом Хабад считает Православие, соответственное отношение и к носителям этой религии… Основным принципом фашистской идеологии секты является следующий «евреи превыше всего, а Хабад – превыше евреев».

Идеологическая концепция любавичевского клана (концепция иудеорасизма) изложена в книге «Танья», написанной основоположником движения Хабад-Любавич раввином Шнеур-Залманом Шнеерсоном. Согласно хабадской канонике, разработанной Шнеур-Залманом, Бог создал мир исключи-тельно для евреев, евреи имеют божественную душу, гои (неевреи) обладают душой низшего порядка – животной душой; евреи – единственные, к кому можна применить понятие «человек», остальные народы мира сравниваются с рвотой и нечистотами. Книга «Танья» является главным предметом изучения в хабадских школах наравне с Торой и Талмудом…

Члены секты Хабад являются приверженцами Каббалы (мистического учения в иудаизме) и владеют ее тайнами на профессиональном уровне. В християнском же понимании каббала – есть не что иное как колдовство и бесовство.

В декабре 2004 года Хабад объявил пришествие Антихриста».

Гадаю, що зрозуміліше сказати вже не можливо, а християнам мати це на увазі, бути пильними.

 Я не знаю чи хтось із моїх співвітчизників може навести приклади, коли наркоман чи гіркий пиячина переродився, себто став раптом нормальною людиною, від сповідування атеїзму. Однак я можу сотні прикладів навести, коли, здавалося б, уже цілком здегенеровані алкоголем люди одержували таке переродження, я б сказав друге життя, прийнявши в своє серце Ісуса Христа, ставши глибоко віруючою людиною.

Найприкріше те, як зазначає у своїй статті «Технології латентної війни» професор Микола Сенченко, що пропаганді злочинності, сексуальної розбещеності та статевих збочень сприяють телепередачі, зокрема фільми, де головними «Героями» стали не представники духовенства, науки і мистецтва, не високодуховні інтелектуали, а повії, власники борделів (замаскованих під масажні салони) і збоченці з нетрадиційною сексуальною поведінкою. Слід сказати й про поведінку на сцені деяких наших зірок. Віднедавна вони немов змагаються в прагненні продемонструвати приклади вкрай непристойного поводження. В інтерв’ю, зовсім не соромлячись, говорять про пристрасть до алкоголю й наркотиків, девіантну сексуальну поведінку та про багатотисячні гонорари. Їхню діяльність можна безпомилково називати заходами антикультури, що підступно руйнують загальнолюдські цінності, а у молоді бажання (найчастіше неусвідомлені) наслідувати.

Важко не погодитися з міркуваннями автора статті. Або ж його судження про сучасне мистецтво, яке має здатність впливати на молоду несформовану людину не лише на рівні свідомості, а й на підсвідомость. Мене, як письменника, це найбільше хвилює, адже полиці книгарень заполонили твори, що кличуть не до почуттів високої цноти, а до морального розтління, до того ж «озвіринення» суспільства, себто повернення гомосапієнса до часів його життя на дереві, до повної деградації високоцивілізаційної особистості як такої, падіння її до рівня децивілізованого дебіла.

Ось що пише професор Микола Сенченко у вищеназваній статті, приміром, про так зване «авангардне мистецтво»: «… у ньому є й морально чисті способи пошуку нових форм, художніх творів, і хворобливі, морально нездорові напрямки, які поєднують марення душевнохворих людей і матеріалізовані форми звироднілого світогляду обмежених особистостей, яким не дає спокою слава Л. Толстого чи І. Айвазовського. Але створити такі шедеври вони не можуть через власну неповноцінність, тому й виходять у світ на диво тупі детективні романи, що рясніють сценами насильства й ненормативною лексикою».

До тих слів хіба лиш можна додати, що оті сучасні матюкальні словоблуди – «дивогенії», а насправді душевно хворі люди, своїм скособоченим ницим творивом здатні лиш сколихнути такого ж рівня примітивізму шанувальників з чолами у два пальці і совістю у дві фіґи, або ж несформованого фізично та розумово підлітка, що шукає себе в новій моді, нехай навіть і в хворобливій, але нетрадиційній. На таке здатні псевдописьменники, що вигнали зі своєї душі Бога.

Те ж саме  можна  сказати  і  про  музику. Професор Микола Сенченко стверджує: «Вплив частотного діапазону рок-музики на розум можна порівняти з ударом ковадлом: втрачається здатність до аналітичного мислення, орієнтація в часі та просторі. Ось чому наркомани полюбляють слухати рок-музику, і вона подобається особам, які бояться залишатися зі своїми думками наодинці (тобто люди психічно зломлені). Ще наприкінці 90-их років минулого століття російські вчені переконливо довели зв'язок захопленням рок-музикою та низькими показниками інтелектуалу і музичного слуху в підлітка. На превеликий жаль, багато наркологів і педагогів не бачать того, що наркотики, рок-музика, агресивна поведінка, суїцидні думки сплелися сьогодні в єдиний клубок. Підтвердження цього – життя багатьох рок-музикантів, яке закінчилося трагічно».

Про це теж детально викладено в наступних розділах цієї книги.

А тепер поміркуймо, чи подібні моральні і життєві катаклізми з молоддю можливі у сім’ях істинно віруючих людей! Зайдіть у будь-яку християнську церкву, там не почуєте нічого подібного. Значить, віра в Бога справді облагороджує людину! І від цих реалій нікуди не подітися навіть найлютішим супротивникам християнства. Найпарадоксальнішим є те, що українці мають фантастичне музичне багатство – аж 600 тисяч народних пісень! А українська пісня за мелодикою поступається лишень неаполітанській. Жоден народ в світі не може ні кількісно, ні якісно позмагатися з нами, але що ми нині бачимо насправді? Практично пісенну Україну за помахом палички якихось підступних антиукраїнських сил заполонила чужа, найчастіше низькопробна пісня та незвична, ба й навіть ворожа нашому сприйняттю і єству тамтанно-агресивна руйнівна музика духовно й інтелектуально відсталіших, приміром, народів Африки. А нині плюс ще й та бездушно-глобалістська музична навала з тим же руйнівним сатанинсько-агресивним підтекстом. Чи не парадокс!? Чи не штучно це зроблено! Чи не тому в час «розвинутого соціалізму» наших найталановитіших незрадливих українській ментальності композиторів фізично знищували? Приклад цьому – Володимир Івасюк! А яке в нас багатство духовної музики! Це яскраво продемонстрував приїзд в Україну Вселенського Православного Патріарха Варфоломія на святкування 1020 річниці хрещення Руси-України у 2008 році.

Про існування душі теж уже змушені нині говорити нещодавні науковці-безбожники, вперті ортодокси вчорашнього войовничо-атеїстичного невігластва. Проте знову її іменують таки по-своєму: «тонке тіло». Нехай буде їм душа й тонким тілом, але вже сам факт визнання його – ставить усе на свої звичні місця. До речі, затяті атеїсти завжди старалися звинуватити, причому цілком голослівно, себто бездоказово, віруючих людей у примітивізмі мислення, обмеженості, неуцтві і т. п. Але давайте на хвильку замислимося: хто більше інтелектуально обмежений, той хто не може сягнути своєю куцою уявою, вже не кажучи про знання, за крок чи два далі сьогоднішнього дня, чи той, хто власною інтуїцією чи якимось іншим загадковим чуттям заглиблюється в невидимий світ, адже лише примітивний неук може заявити, що не існує того, чого він не бачить. Коли ми твердо знаємо, що існує нижчий від нас невидимий світ мікроорганізмів, який ми неспроможні виявити неозброєним оком, то сама логіка підказує – чому ж не може бути вищого чи організованішого од нас буття і теж невидимого? Це ж навіть не суперечить діалектиці і тому ж матеріалізмові.

Поставимо себе мисленно на місце первісної людини зі скупим багажем примітивних знань і уявлень. Не вірю, що такій людині була б доступна навіть й думка про поняття «душа». Таку складну категорію може уявити, а тим більше усвідомити, лишень високоорганізований розум, до рівня якого людство тільки нині доходить, адже дитина не може абстрактно мислити, це мислення до неї приходить з часом, цебто з набуттям знань і життєвого досвіду, розвитку інтелекту. А первісна людина – то і було своєрідне дитя нашої цивілізації. Навіть і в наш час земна наука ще не спроможна виразно обґрунтувати поняття людської душі. Виходить, що її внутрішня сутність надзвичайної складності, тому й далі залишається поза компетенцією науки, цебто позанауковою категорією. Власне, наука перед нею безсила. І тут нема нічого дивного, адже загадкова біоенергетика душі створена найвищим Вселенським Розумом, яким володіє тільки Бог, Творець усього сущого. (Про сутність душі теж детальніша мова піде у наступних розділах книги). Однак людина все одно якимось чином має знання про душу, і її навіть (як ви довідаєтеся в наступних розділах) вчені зафотографували і зважили. Виходить, що ці загадкові людські знання є вищими від науки, адже знання можуть бути ще й ірраціональними, підсвідомими, себто інтуїтивними. А наша підсвідомість – це теж поки що для науки темний ліс, не відкритий і незбагненний світ, який може залишитися назавжди нерозгаданим для людини, бо це продукт Вищого Розуму, але це не значить, що його не існує в природі взагалі. Бо чи хтось з учених мужів може заперечити інтуїцію, як таку, навіть і в науці? Отож Бог, за всією логікою, теж знаходиться поза компетенцією земної науки.

Якщо віра в Бога, як запевняли, ба й досі запевняють вперті атеїсти – є неврозом, тоді не в більшій мірі, ніж віра в атеїзм. Бо виходячи з такої логіки, атеїзм тоді – божевілля!

Для пізнання божественної істини, мабуть, потрібна в першу чергу не кора головного мозку, а духовне всевидюще око і відкрите серце. Напевне, первісна людина могла не розумом, а духом осягати божественну мисль, чи як ми звикли називати – інтуїтивно. І справді (що підтверджують і науковці), навіть у наш час в душевної людини інтуїція є чутливішою. Та й люди в давнину, більше всього, думали, а тим паче висловлювалися образами, цебто певними символами, що яскраво нам демонструє Біблія, тому ми не завжди її до кінця розуміємо. Бо нині людина втратила отой божественний дар образного мислення. Він хіба що залишився в поетів чи художників.

Або ж отой споконвічний потяг людини до безсмертя. Хоча нам осягнути своїм обмеженим розумом це незбагненне поняття, що прирівнюється до безмежності Всесвіту і часової вічності, важко, адже нас в житті на побутовому рівні оточує усе смертне, навіть і камінь кришиться під тягарем часу. Хіба що небо нам здається вічним, тому й найбільш загадковим і, мабуть, стимулює і наш потяг до безсмертя.

Ох і непрості ці речі. І стає боляче на душі, що в неда-лекому минулому недалекоглядні неуки намагалися обмежити, і таки злочинно обчикрижили наші світоглядні горизонти, обрії нашої фантазії, уяви, – чи не тому ми докотилися до жахливого застою і думки, і чину. Бо, коли застигає думка, зупиняється й усякий розвиток. Коли згасає уява, завмирає й думка. Скільки зла людству приніс отой войовничий атеїзм. Усі корені наших моральних і духовних, а звідки й економічних бід початкуються із нього. Хіба суспільство істинно віруючих людей змогло б породити стільки (а їх було десятки чи навіть сотні мільйонів) безглуздих людських жертв. Адже, приміром, сталінщина Божу заповідь «Не убий» перефразувала на «убий». А, наприклад, ті ж, так звані червоні кхмери, заради «світлого комуністичного майбутнього» винищили половину населення власної країни Камбоджі (Кампучії). У країнах, де чи не всі були «ворогами народу», хіба ж можна було вижити чудовим словом Божої заповіді: «Люби свого ближнього, як самого себе».

Чи згадаймо, як «великі знавці» різних псевдотеорій бездумно і запопадливо мавпували твердження своїх обмежених ідеологічних кормчих, що наука, мовляв, довела – Бога нема. Але ж це явна неправда, власне, безглуздя, адже нинішні ніби наукові знання завтра можуть обернутися звичайнісіньким незнанням, оманою. Маємо предостатньо подібних прикладів з історії науки. Має цілковиту рацію Святе Письмо: «Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину». А тепер поміркуймо, скільки то тисяч літ тому були написані ці передбачливо-мудрі слова. Бо й справді, що наш куций людський розум у порівнянні з інтелектом якихось вищих істот з інших космічних вимірів. Мусимо погодитися й з постулатом, що малі знання нас віддаляють від Бога, а великі, навпаки – наближають до Нього. Хіба не тоді починаємо розуміти глибинну нескінченність якогось фізичного явища, коли починаємо заглиблюватись в його будову. Тому-то видатні фізики сучасності стверджують, що чим глибше проникаєш дослідами, наприклад, у якийсь, навіть надтвердий метал, то на найглибших рівнях зникає як така матерія в людському розумінні і сприйнятті, а появляються енергетичні поля. Виходить, що учені мають рацію, стверджуючи, що матерія – це сконденсована енергія. Про це детальніше теж піде в наступних розділах книги. Власне, справді перед людиною відкривається загадкова таїна істини, в суть якої проникаємо розумом повсякчасно, однак до початкових чи первісних витоків її дійти, мабуть, не можливо смертній людині в тих сковуючих нашу сутність вимірах, у яких існуємо. Може, справді цю таїну може збагнути лиш наша душа (котра є вічною загадкою для нас, цебто її носіїв), проникаючи в інші виміри Вселенського буття, не скована недосконалою матеріальною плоттю.

Людина, що насправді й сама себе не знає, часто відважується так зухвало заявляти про сутність Всесвіту і неіснуючість його Творця. Але ж Біблія каже, що Бог – Дух, тому, за всією логікою, й осягати Його потрібно духовно. Одначе тут знову стає нам на заваді наша бездушність, бездуховність, варварський скептицизм. Хіба не було дитячою наївністю, коли Гагаріна після його польоту в космос якісь більшовицькі невігласи скептично запитали, чи він там не бачив Бога. Наче безкраїй космос кінчається на такій мізерній висоті, на яку зміг піднятися космонавт.

За все своє свідоме життя мені довелося перечитати чимало книг наукової літератури. Але є книга, яку ось вже протягом більш як тридцяти років я вивчаю постійно і не перестаю щоразу робити в ній відкриття для себе. Це моя настільна книга – Біблія. Чим більше читаю її, тим більшу притягальну силу вона проявляє. Це як Молитва, яка від повторення не обридає, а стає ще ціннішою. Це справді – книга книг. А Євангеліє я вважаю своєрідною інструкцією для людини. Приміром, існують інструкції до будь-яких механізмів, аби вміти ними правильно користуватися, щоб якнайдовше слугували людині. Так і Євангеліє. Чини так, як сказано в цій премудрій книзі, і довго та добре тобі житиметься на землі. Це своєрідний моральний кодекс людини. Наш заматеріалізований вчорашнім більшовизмом світ зробив людству страшну ведмежу послугу, повернувши його до первісної звіриної моралі самозбе-реження, себто виживання, своєрідного природного відбору, проголосивши вершиною всіх наших цивілізаційних досягнень культ матеріальних цінностей. Але, як не парадоксально, у тих високорозвинутих суспільствах, де про матеріальне ніхто не говорив, не возносив його до рівня культу поклоніння, чомусь отих матеріальних цінностей вдосталь, а в нашому вчорашньому «розвинутому соціалізмі», де за це язиками постійно боролися, їх чомусь хронічно не вистачало. Значить, щось інше потрібне людині, мабуть, передусім, ота неважлива для комуністів духовність, аби наша совість остаточно олюднилася. А відкинувши духовність, відтак вигнавши з душі Бога, а разом з ним честь, совість, порядність, відповідальність духовноопустошена людина перестала боятися гріха, бо не стало перед ким повсякчасно в сповідях й молитвах звітувати за свої діяння на грішній землі, бо й саму гріховність, себто боговідступництво, було вознесено в культ поклоніння.

Або ж усе боремося за демократію. А хіба колись в народі її не було? Була! Вона виражалася в словах: а що люди скажуть! І отой сакраментальний вислів чи неписаний людський канон споконвіків був вищим від усіх лякливих владних друкованих кримінальних законів. Бо це був непорушний богобоязливий закон народної совісті і честі, себто справжньої демократичної моралі. Тобто той неписаний людський закон, всотавши в себе вікові християнські норми, став найвищим моральним мірилом, себто межею совісті, яку людині в собі переступити не можна. А випливав він із отого морального кодексу, що іменується Євангелієм, Новим Заповітом. Так і проситься рука навести відповідний приклад. Пам’ятаю, як у 60-ті роки минулого століття, коли я був ще студентом географічного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка, чехи святкували сторіччя останньої кражі. Для нас, радянських студентів, це справді стало вражаючою подією. Навіть і не вірилося в існування подібної реальності. Але це було справді так. Однак, що ж сталося незабаром в Чехословаччині з подібними святкуваннями, коли і до неї проникла зі сходу «передова» радянська мораль будівника комунізму? А розвіялися, як вранішній туман. Власне комуністична Росія навчила чехів, як і, до речі, німців, ставити нарешті  надійніші замки на своїх обійстях.

Колись Ф. Достоєвський переконував, що краса врятує світ. Я б його слова трохи перефразував, додавши, що Любов і Віра в Бога врятує світ, бо чи може бути вищою краса від краси духовно досконалої істоти? Хіба не у справді віруючої людини може розцвісти найвища краса душі? Адже ми знаємо, що лиш той орган розвивається, котрий постійно тренуємо, себто який перебуває у безперервному русі. А чи думаємо ми про свою душу? Чи розвиваємо її? Ми ж оту нетлінну красу душі затоптали в болото земної суєти, а на заміну їй виставили напоказ хвилинну оманливу «красу», а точніше звабу людської плоті: смертної, тлінної… Нині скрізь, куди не глянь – культ оголеного жіночого тіла. Мовби обличчя жінки помінялося місцями з її нижніми кінцівками. На кожній фотосвітлині вже не свята чистота очей привертає нашу увагу, а хтива зваба породистих жіночих литок. І мимоволі приходить на гадку діалог древнього філософа Сократа із гетерою, а по-нашому – повією:

– Я можу в один момент відманити від тебе будь-якого твого учня, – конозисто заявила жриця нічних насолод.

– Нічого дивного, – спокійно відповів мислитель, – адже я їх тягну вгору, а ти вниз.

 Увесь Новий Заповіт охоплюють роздуми євангелістів саме про нашу духовність. «Не шукайте собі тлінних скарбів на землі, бо де скарб твій, там і буде серце твоє», – переповідає Святе Слово настанови Ісуса Христа. І справді так. Власне, що може бути дорогоціннішим скарбом – твоя чиста світла душа з найсвятішими помислами чи фальшивосерде золото, нечесно надбані маєтки, що тримають одного у вічному страху, а іншого – у вічних заздрощах? Чи ж не самі собі ми є суддями? Мабуть, кожному з нас доводилося в житті зустріти деградовану людину: алкоголіка, убивцю чи повію. Можливо, навіть хтось із них намагався висповідатися перед вами у своїх гірких прогріхах, з тенет яких він хотів би вирватися, але вже не в силах цього зробити.

Далі Розділ 4