С. ПРАСК

Післяслово

(Продовження 2)

На днях, закінчуючи цю книгу, переглянув по першому державному телеканалі фільм, присвячений 80-річному ювілеєві Патріарха Філарета. Боже, яка потужна позитивна енергетика виходила з телеекрану протягом демонстрування цього документального фільму, що складався з двох частин. Коли хтось не вірить, я можу йому це наочно продемонструвати. А це засвідчує, що на Патріархові Філаретові, наперекір московським амбітним анафемам, лежить велика могуть Господнього Святого Духа і він покликаний Богом бути сучасним Христовим Апостолом українського народу, бо наш багатостраждальний народ заслужив у Небесного Творця такої честі, адже будучи майже півтисячоліття бездержавним, витримав це випробування, не відступився від Бога навіть і в найжорстокіші репресивні атеїстичні часи більшовизму. Так і просяться, як приклад, слова святого Августина: «Якщо якась культура вступила у фазу свого занепаду і вже не у змозі бути носієм християнської ідеї, Бог дарує цю істину іншому народові». А я підсвідомістю відчуваю, що Бог хоче дати нашому українському багатостраждальному і випробуваному народові цю Істину, бо з якої б причини так мужніло і розвивалося нинішнє духовне життя в Україні. Це є добрим Божим знаком на наше майбутнє, на світле завтра могутньої України. Отож не втратьмо це Боже благословення, не занапастімо його.

До речі, не меншу дивотворну позитивну енергію випромінює й Любомир Гузар, нинішній Владика Української Греко-Католицької Церкви. Я дуже люблю слухати його, збагачені Господньою святою мудрістю, глибокодумні проповіді. Власне, як на мене, нині є в Україні два найвищі духовні мужі по силі мудрості і Святого Духа, покладеного на них Господом – це Патріарх УПЦ КП Філарет і глава УГКЦ, кардинал Любомир Гузар. І як би було добре, якби ці два благословенні Богом духовні мужі об’єднали свої зусилля та запросили до об’єднання українське духовенство УПЦ Московського Патріархату, аби, нарешті, богобоязливі українці об’єдналися й духовно, утворивши, приміром, Єдину чи Об’єднану Українську Християнську Помісну Церкву, бо ту духовну розпорошеність, як і штучно насаджувану російськомовність, уміло використовують недруги України. Навіть люті богоненависники-комуністи раптом, на диво, стали «набожними» людьми (правда, тільки Московського Патріархату), забувши свій кривавий геноцид проти святої Христової Церкви! Нехай собі різні конфесії використовують свої традиційні обряди, але мають поєднатися духовно у вірі, як діти одного Божого народу, а відтак і духовні наставники й творці однієї спільної могутньої християнської держави України, бо нинішні грішні і бездуховні (це видно із Верховної Ради) політики з ментальністю минулих атеїстично-комуністичних часів, збудувати духовно досконалу і матеріально багату Україну нездатні. Бо насамперед ми маємо витворити чи виліпити з себе нову духовно досконалу спільноту, аби наша молода держава звільнилася з матеріального і колоніального рабства минулого. І коли серце кожного з нас, дорогі українці, стане Вифлиємом Божим, тоді й збудуємо оту могутню духом і багату дарами Україну. Тож нехай Господь додає сил і єднальної енергії таким нашим духовним отцям, як Патріархи Філарет і Любомир Гузар та іншим духовним пастирям для здійснення цієї святої мети нашого народу.

Хоча, якщо замислитися глибше, людині потрібне не багатство, а радість. Тому Бог дає людині щастя, цебто радість, а от сатана намагається спокусити чи заманити в свої липкі сіті саме багатством, бо в багатстві таїться заздрість, а не радість. А кожна заздрість породжує ненависть, ворожнечу тощо.

А ще споконвіків людина шукає свободи. Як не дивно: свободи прагнуть і праведники, щоб творити добро, і грішники-злочинці, аби продовжувати чинити злі вчинки. Проте абсолютної свободи, мабуть, не існує в світі – і слава Богу. Як на мене, найголовніша свобода, якої потребує людина, – не політична чи соціальна, а свобода духовна, свобода від влади гріха і всякої нечистоти. Без духовної свободи усі решту свободи – ніщо.

Або ж взяти вічну ідею безсмертя і потойбічного життя.

Це основна ідея людства, з неї випливають, цебто є похідними всі інші ідеї. Бо коли вдуматися, то стає зрозумілим, що смерть і потойбіччя – речі нероздільні, адже якби людина якимось чином досягла безсмертя, значить, мусило б зникнути як таке й потойбічне життя, що формується із душ мертвих. Кожен, хто з’явився на світ, мабуть, відчуває страх смерті. Принаймні, мені не зустрічалися люди, які б її не боялися в тій чи іншій мірі, навіть і атеїсти. І це найбільш дивно, що атеїст боїться смерті. За всією його логікою безбожжя, він її не повинен боятися, адже виходячи з його філософії атеїзму – потойбічного життя нема, а відтак пекла також. Однак і атеїст чомусь боїться смерті. Може, його душа, у яку він не вірить, відчуває, що буде покарана за вчинені гріхи в житті іншому, власне, в антижитті. Бо звідки б взялася ота боязнь смерті?..

Власне, і я не раз замислювався над цією вічною проблемою, адже людину завжди хвилювало безсмертя. Навіть і видатного фізика Ейнштейна це питання не оминуло. І він перший серед землян задумався чи догадався, що при просуванні з великою швидкістю людина ніби зупиняє свій час, тобто не старіє. Той, що літає в Космосі, молодший, ніж той, що залишається на землі. Вченими встановлено, що міони (частинки, що летять до Землі від Сонця), які рухалися швидко, жили у 30 разів довше, ніж міони нерухомі. Якщо таке співвідношення перевести на людину, то вік її досягнув би 2000 років! Звідси виходить, що чим більша швидкість, тим довше життя. Щоб зупинити для себе час, потрібно рухатися в космічному просторі зі швидкістю світла. Значить, безсмертя на Землі не можливе, тобто протиприроднє у нашій матеріальній тілесній оболонці. Інша річ світ духовний. Згадаймо наукові припущення вчених з попередніх розділів книги про те, що наші думки, як і душа (тонке тіло), у космосі може переміщуватися миттєво. Чи не тому всі ми в час фізичної старості нашого тіла покидаємо матеріальний світ і переходимо у світ духовний, загадковий, але, безперечно, досконаліший, вищий, хоч і для нас, людей, незрозумілий і ляливий тут, на Землі, в нашій матеріальній оболонці.

Не раз собі задаю питання: а чи хотів би я продовжити своє земне життя? Однак, як не дивним комусь може здатися, чим ближче добігають мої літа до старості, тим менше в мене чи, може, у моєї душі подібного бажання. Щоправда, не зникає таке прагнення лиш в плані боязні не встигнути зробити того, що запланував, що не погасло ще в мозку. А от вдруге прожити спочатку земне життя, як не дивно, не хочу. Це можна пояснити, мабуть, тим, що кожен народжений і запрограмований Небесним Творцем саме для певного часу земного буття, яке згодом вже продовжать інші на іншому ступені розвитку. Напевне, душа готується вже до життя неземного, можливо, у якихось інших вимірах, про які ми й не здогадуємось, навіть і уявити не можемо. І цей відхід наш туди, в інший світ чи антисвіт, мусимо сприймати спокійно, по-християнськи. Слід замислитися й над наступним: а чи не припинився б розвиток людства на землі як такий із зникненням смерті?!.

Нам залишається лиш дивуватися мудрою світобудовою, створеною Небесним Отцем. Як усе в ньому згармонізовано до найменших дрібниць. Така геніальна гармонія не могла бути продуктом сліпого випадку. Не могло бути випадковістю й створення геніальної книги-книг Біблії. А яка духовна глибінь пронизує усе Євангеліє. Мені імпонує настанова апостола Павла в Першому його посланні до Коринтян, про яку тепер чомусь рідко хто згадує: «Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова – Христос, а жінці голова – чоловік, голова ж Христові – Бог» (гл. 11, вірш 3). Ця теза апостола особливо актуальна тепер, коли в християнському світі, ба й у світі на загал, падає, а то й зникає споконвічна міць сім’ї. А сімейний розпад – це небезпечна знищувальна тенденція, а не розбудовча. Недаром побутує вислів: міцна сім’я – міцна й держава! І це  істинна правда. Власне, ця Павлова теза вказує на загальну Вселенську єдність та ієрархаїчну підпорядкованість зверху донизу: Бог – Ісус Христос – чоловік – жінка (дружина) – діти, – що й складає оту гармонію будь-якого суспільства. Коли ж зникає ота розбудовча, творча Вселенська гармонія, з’являється руйнівна дисгармонія. Бо хіба споконвіків не тверда сімейна ієрархічна структура тримала лад і порядок на Землі? Чи не тому диявол почав руйнування Божої Вселенської гармонії саме із сім’ї, з цієї найважливішої основоположної ланки людського буття. Недаром в нашого народу побутує приповідка: «Де жінка рядить, там дідько гудить!». Ні, це не в образу сказано нашим жінкам, матерям, сестрам. Чоловікові та жінці Бог дав різний психологічний і фізичний склад та функції, щоб творити сімейну гармонію єднання і любові. Гармонійно можуть поєднуватися чоловіча строгість і сила та жіноча лагідність і слабкість, бо в іншому варіанті – це вже дисгармонія. Руйнуючи тверді сімейні підвалини – ми відкриваємо шлях до безладдя і хаосу духовного і морального, життєвого і матеріального. А хіба комуністично-атеїстична радянська система не приклала руку до отого руйнування сім’ї як найголовнішої ланки суспільства! Це руйнування почалося з того, коли нею в чоловіка були відібрані Богом дані обов’язки господаря, а відтак і глави роду, відповідно й глави сімейної Церкви. Згадаймо, в кого у будь-якій країні світу насамперед зароджувалася пиятика. Звичайно ж у пролетарів, що не мали нічого власного, окрім своїх кайданів голодранця-трударя. Пияком не міг стати селянин-господар, що мав землю-годувальницю. Бо якби він пиячив, то не був би господарем, не утримував би сім’ю. А більшовицька система раптом усіх чоловіків зробила отими безправними голодранцями-пролетарями, яким хіба що залишалося втопити своє горе у горілці. І вони це робили, а безбожна держава ще й заохочувала цей процес. Згадаймо розділ цієї книги про алкоголізм в Радянському Союзі.

І потягнувся ланцюжок інших бід, що є супутними в подібних випадках. Внаслідок втрати главенствуючої ролі чоловіка руйнувалася християнська сім’я – основа суспільства, пішли масові розлучення, зникала споконвічна сімейна педагогіка, що тримала дітей в рамках християнських суспільних норм, настав у зруйнованих сім’ях дефіцит справжнього чоловічого виховання, що орієнтував юнаків на главенствуючу роль майбутнього господаря, розвиваючи їхнє працелюбство; впала сімейна дисципліна, а відтак мораль та духовність, прогресувала розпуста, алкоголізм, наркоманія, а відтак різні хвороби, волю дістала злочинність, катастрофічно зростала смертність і скорочувалась народжуваність – і все це вело не до поступу, а до занепаду, не до розвитку, а до виродження, причому добровільного і т.п.

Тому врятувати нас може лише тверда Віра. Я щасливий, що українці, наперекір сімдесятирічному безбожжю, насильно насаджуваного більшовиками, все таки залишаються високодуховною нацією, і це тішить та обнадіює на майбутнє процвітання, бо без духовного поступу немислимий і матеріальний. І справді, з кожним роком в Україні міцніє і мужніє християнство. І дай Боже, аби об’єднана Українська Помісна Церква відбулася і духовно наснажувала народ для побудови міцної і духовно досконалої Держави – України.

Свою книгу хочу закінчити оцим «Побажанням» (DESIDERATE), яке мені випало якось прочитати в Костопільському шаховому клубі «Сузір’я», яким керує Олександр Козак, людина допитлива, що кохається в філософії, та духовно багата, знаюча. Цікаво, що текст цього «DESIDERATE» датований 1692 роком, знайдений у старій церкві в місті Балтімор, проте, на диво, дане побажання дуже актуальне й нині, хоча написане кимось ще понад 300 років тому:

«Крокуй спокійно серед гамору та поспіху – пам’ятай, який мир може бути в тиші.

Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми. Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, – бо й у цьому є якийсь сенс. Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе.

Радій як зі своїх успіхів, так і з планів. Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі.

Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман. Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства.

Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава.

Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість.

Зміцнюй силу духа, щоб у несподіваному нещасті стала для тебе щитом.

Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність.

Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам’ятай: ти – дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні – повір, що світ цей є таким, яким повинен бути.

Отож, будь у мирі з Богом, що б ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення.

У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій своєї душі з усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями, цей світ усе ж чудовий.

Будь уважним і намагайся бути щасливим».

До цих мудрих слів додати щось важко. Хіба: «Будь до останніх днів свого життя з Богом у душі і Господньою молитвою на вустах, бо лиш при такій умові справжні радість і щастя не полишатимуть твоє серце».

2008-2009 р.р. м. Костопіль,

що на Рівненщині.