С. Прпаск

Тож чи живе людина після смерті?..

Про безсмертя душі Ісус Христос засвідчує такою фразою: «Не бійтеся убійників тіла, які душі убити не можуть». Згадаймо, помираючи на хресті, наш Спаситель вигукнув: «Отче! В руки Тобі передаю дух мій!» Або ж: «Я є воскресіння і життя. Хто вірує в мене, якщо і помре, оживе. І кожен, що живе і вірує в мене, не помре вовік… Я даю їм життя вічне».

У кінці минулого століття на Заході набула широкої популярності книга доктора медичних наук Маоді «Життя після смерті». Для нас, жителів тодішнього СРСР, у ті часи ця книга була недоступною. Отож довелося мені про її зміст довідуватися із радіопередач західних радіостанцій. Для нинішніх громадян незалежної України ця книга вже не дивина. Мабуть, багато моїх співвітчизників, зокрема віруючих людей, читали її. Однак для необізнаних у кількох словах нагадаю її зміст. Власне, це документальне дослідження, що підбиває підсумки багаточислен-них інтерв’ю з людьми, котрі перенесли так звану клінічну смерть, цебто душа яких вже залишала їхнє тіло. Що ж пережили ці люди? Найпростіше б було припустити, що ці люди просто нічого не пам’ятали. Проте, як з’ясувалося, це не так. У переважній більшості випадків недавні «небіжчики» не лише пам’ятали, що з ними відбувалося, а й пережили щось дивне, незвичне, навіть фантастичне. Вони себе, цебто своє власне тіло, бачили ніби збоку. В одних випадках відчували великий страх, а в інших – безмежну радість. Багатьом з них відкрився загадковий довгий темний тунель, яким вони швидко переміщувалися до якогось світла в кінці тунелю. Щоправда, ніхто з них до того світла так і не долетів, тому що були повернуті назад до життя. Деякі бачили душі своїх предків, котрі їх зустрічали, а також якогось світлого духа, який миттєво прокручував перед ними, ніби на кіноплівці, усе їхнє попереднє життя: праведне і гріховне.

Отож ці розповіді людей, що, переживши смерть, якимось дивним чином знову повернулися до життя, мусять нас наштовхнути на роздуми, що не у всьому людина є господарем своєї долі, а лишень частково, бо багато речей уже запрогра-мовано нам долею незалежно від нас ще до народження. Адже людина не обирає собі місця народження, а також родичів, навіть рідних братів і сестер і т.д. Або ж скільки людей страждає від невзаємної любові, бо хто ж може змусити когось кохати тебе. Виходить, що й це від нас не залежить. Та найголовнішим у розповідях людей, котрі перенесли клінічну смерть, є підтвердження думки про існування людської душі, отієї, я б сказав, найголовнішої субстанції людської особистості, себто Божої життєвої енергії, без якої ми не можемо не лише існувати, як живі істоти, а й розвиватися фізично і розумово. І, мабуть, тому саме цю найважливішу частку нашої сутності потрібно постійно вдосконалювати святістю і високо духовністю, аби вдосконалювалася ними вся наша особистість для добрих, праведних справ на землі.

Про подібні випадки повернення «небіжчиків» з того світу мені відомо ще з дитинства. Колись у селі, де народилася моя мама, теж стався подібний випадок. Про нього часто розповідав мій дідусь, та й мама, що були очевидцями цього незвичного трафунку. Казали, що чоловік той був справді хіба що втіленням самого сатани: лютий, непривітний, увесь час злобливо зиркав з-під нахмурених брів. Його страх як боялися дітлахи-пастухи. Бо, не приведи Господи, якби чиясь корова ненароком влізла у його город, то міг би зарубати і корову, і погонича. До церкви не ходив, хіба що на Різдво і Великдень, і то лиш про людське око, аби не обзивали його ще й безбожником. І ось він раптом помер. А так, як був поляком, то відвезли його до костелу. Вже мають хоронити, ксьонз казаннє за упокій говорить, як несподівано небіжчик відкинув одну руку, потім другу, а там і пробує звестися. Боже, який переполох зчинився в костелі. Люди ледь дверей із завісами не вирвали, так метнулися з ляку до виходу. Найшвидше до тями прийшов священик, став заспокоювати паству та дякувати Господеві, що повернув до життя мерця, вчинивши таким чином нечуване досі в їхніх околицях святе диво.

То потім той чоловік ще стільки ж прожив літ, як до тої першої своєї смерті, але став уже зовсім іншим чоловіком. Постійно відвідував богослужіння. Усе бідкався, що він дуже грішний чоловік і тому йому сказали там, у потойбічні, себто на тому світі, аби впродовж наступного життя своєю праведністю спокутував усі свої гріхи молодості тут, на землі, бо там, на небі, уже спокути нема. Там чекає довічна покара на грішника, а на праведника – життя вічне в святій Божій благодаті. Одне слово, повністю перемінився чоловік, став лагідним, доброзичливим, злого слова нікому не промовив, а все просив у людей прощення за раніше скоєні прогріхи. Бо коли люди пробачать, то й Бог простить.

Ба й не можу не згадати свого прапрадіда по маминій лінії, що звався Лук’ян, про якого весь час згадували не лише домашні, а й односельці. Він помер ледь не в столітньому віці, з яких п’ятдесят літ прослужив старостою сільської православної церкви. Був надзвичайної набожності і доброти чоловіком. У його домі постійно ночували різні подорожні, зокрема каліки-прохачі і немічні одинокі мандрівні старці. А на великі релігійні свята він сідав на воза і розвозив удовам та сиротам гостинці тощо. Отож коли він помирав, то в кімнаті з’явилися два білі голуби, власне, їхні світло-білі тіні у вигляді туману, котрих бачили всі присутні в домі. Хтось із них, переборовши хвилююче здивування, промовив: «Це по душу цього святого праведника Господь послав своїх янголів». Про цю подію в нашім селі кожен знав і переповідав своїм дітям та онукам. Ба й нині про це згадують, хоча відтоді минуло вже майже 100 років, бо прапрадід Лук’ян помер ще в 1910 році.

Чи взяти хоча б ще один загадковий випадок, що трапився з моїм батьком, свідком якого була й моя мати. Це сталося під час жнив 1940 року. Батько саме косив жито, а мати підбирала його, в’язала в снопи і складала в півкопки. Раптом батько став наче вкопаний. Моя мати запитує його:

– Що трапилось, Богдане?

А той після довгого мовчання зміненим голосом відповідає:

– Я щойно біля цього півкопка бачив свою маму…

І справді, як виявилося незабаром, того дня чи день перед тим померла татова мама, а моя бабуся Євгенія, що мешкала на Львівщині. Мої тітки розповідали, що вона дуже хотіла бачити свою невістку. Отож, напевне, бабусина душа навідалася, аби таки побачити її перед відходом у потойбіччя.

Подібне трапилося вже за моєї пам’яті з дідусем Василем. Його молодший брат Іван головував у сільській раді. Але радянська влада привчила його до хамської більшовицької «духовності», що виражалася в умінні добряче випити і якнайдошкульніше вилаятися, згадавши при цьому не лише «мать-перемать», а й чи не всіх святих на небесах. Отож поки вони з дільничним міліціонером долали хутірські околиці, збираючи налоги, чи як тоді казали поставку, то назад до сільської ради коні вже самі, без погонича, їх відвозили, бо поставкозбирачі, приоковитившись  у кожній оселі, вже нічого не тямили не тільки в податкових документах, а й у своїх плутаних від сп’яніння висловлюваннях.

Даруй, читачу, за цей «ліричний» не духовний відступ, але після такого чергового вояжу місцевих владних чиновників по селянських обійстях голова сільради і спустив дух. Однак у нас вдома про це ніхто не знав. Уночі (а дідусь Василь любив вигрівати свої простуджені крижі в окопах Першої світової війни на теплій лежанці) він почув якийсь шум, наче вітер чи вихор пролетів за вікном над садом, залопотівши віттям дерев. А ще через якусь мить перед ним постав образ брата так виразно, що навіть можна було розглянути численні подзьобини від віспи на його обличчі. Звісно ж, дід мій перестрашився цього дивного привиддя, натягнувши з ляку коца на голову. Через якийсь час він знову почув шум у саду, що віддалявся в бік села. Повільно зсунув вовняного коца з голови – видиво зникло. Він скоренько зіскочив з лежанки і ліг у ліжко до дружини, цебто моєї бабці Магди, а вранці розповів про нічну пригоду, в яку не всі повірили, вважаючи, що йому подібна мара привиділася в сні, а бабуся навіть жартома відмахнулася:

– Не вигадуй дурниць. Привидів живих людей не буває, а тільки мерців.

Аж тут вранці прибігають сусідські хлопчаки, які носили молоко до молочарні, і розповідають, що сільський голова згорів од горілки у чиїйсь там стодолі. Отож поява привиду брата, правильніше його душі, вночі у нашім домі виявився істинною реальністю, а не містичним страхопудством чи вигадкою, одразу анулювавши всі заперечення і скептичні кпини дітей та онуків.

Чому я так детально зупинився на цих, здавалося б, нереальних містичних випадках, що траплялися з моїми родичами? Та тому, що тут нема жодної вигадки. Власне, аби підтвердити той факт, що особисто в мене, маючи ще з малих літ незаперечні свідчення близьких по крові людей, не було жодних сумнівів щодо існування людської душі. Навпаки, оті наукові міфи, що заперечували її як таку, я сприймав як вигадки, як примітивізм мислення різних наукових «світил», заражених бацилою атеїстичної ідеології, котрі, до речі, своє хворобливе безбожжя вознесли не лише в ранг науки, а й в новітню більшовицьку релігію, насильно змушуючи вірити людей в ту нісенітницю. Але, слава Богу, отой комуністичний невігластський гіпноз розвіявся, як дим, і нині серйозні учені вже по-іншому трактують сутність людської душі, нехай навіть називаючи її «тонким тілом» чи «біоенергією», але все ж таки погоджуються, що вона є реальною об’єктивністю, себто існує як така. Її навіть сфотографували і зважили японські учені. Жаль, що у мене ці публікації з преси десь загубилися, але пам’ятаю, що душа важила десь шість грамів з лишком.

Я вже у попередніх розділах згадував про дослідження тоді ще кандидата геологічних наук Зої Гречишникової, викладені у статті «Людина живе після смерті?» у «Літературній Україні» від 20 липня 1989 року. Доречно навести з цього приводу й думки Геннадія Задніпровського, у ті роки теж кандидата технічних наук та ученого секретаря колишнього Всесоюзного комітету з проблем енергоінформаційного обміну в природі, викладених в інтерв’ю газеті «Молодь України» від 29 жовтня 1989 року під заголовком «Назустріч розумові». Вдумаймося, шановний читачу, разом у ці нетрадиційні для тодішніх радянських часів міркування науковця.

«… Таке поняття, як Простір, для нас, на жаль, багато в чому залишається лише поняттям. Тим часом, є підстави стверджувати, що Простір може одержувати, накопичувати, зберігати і передавати інформацію. Або ж, що таке людина? Виявляється, кожна клітина її тіла випромінює енергію. Це випромінювання містить у собі всю інформацію про людину - її думки, властивості, вади, стан здоров’я до клітинного рівня тощо. Найважливіше, що для цих загадкових «хвиль» нема перешкод, вони проникають через них без будь-яких труднощів. Ми експериментували, ставлячи найрізноманітніші екрани, однак через них вільно проходила ця енергетична інформація про людину. Виникає закономірне питання: як далеко розповсюджуються ці хвилі? Вони йдуть у Космос. Як довго зберігається ця інформація? Можливо, й вічність, у всякому разі дуже і дуже тривалий час… Цебто у будь-якій точці простору можна знайти інформацію про будь-яку людину з тих 5 мільярдів (а цю думку Геннадій Задніпровський висловив ще у 1989 році) що живе зараз, або з тих 80 мільярдів, що жили на Землі від появи першої людини… Болгарці Ванзі вдається відшукати там ще й інформацію про тих, хто житиме…

Давайте подивимося на Всесвіт, як на систему. А за всією логікою в системі має бути два роди процесів: ті, що ведуть до її ускладнення, накопичення інформації; і ті, що ведуть до накопичення хаосу, зростання ентропії. Реалізувати процеси, які ведуть до упорядкування структури Всесвіту, спроможний тільки Розум. Звідси: ми маємо зустрітися у Всесвіті з проявами, аналогічними проявам людського розуму. Більше того, ці процеси повинні охоплювати весь механізм Всесвіту. Себто йдеться про наявність глобального розумового процесу, коли весь Всесвіт можна розглядати як щось живе, що обслуговує своє існування і має нагальну необхідність підтримувати розум у всіх можливих його формах.

Ми знаємо, що людина в процесі вищої нервової діяльності формує особливі поля. Це властиве для розуму: будь-який розум генерує поля. Якщо припустити множинність світів, то ми маємо вести мову про об’єднання всіх цих полів у єдину глобальну систему, що охоплює весь Всесвіт. Така система повинна вміти моделювати своє майбутнє. Оскільки інформація про нас і наші біополя є складовими цієї системи, то й ми можемо зазирнути в її плани і одержати інформацію про майбутнє. І коли ж дійсно є якась ієрархія Розуму, то людина напевне – найдрібніша його ланка. Однак виникає інше питання: щоб така Всесвітня система Розуму існувала, потрібно щоб інформація передавалася миттєво, швидкість світла у 300000 кілометрів за секунду для таких масштабів замізерна. У інженера Володимира Ацюковського у зв’язку з фізичним наповненням простору є цікава теорія, за якою збудження в ефірі розповсюджується з великою швидкістю. Розрахунки засвідчують, що це в мільйони разів швидше за світло. Коли з Ацюковським погодитися, то це дає можливість говорити про Всесвіт як про систему, як про єдиний Розум.

А тепер підійдемо безпосередньо до душі людини, що мала би бути спорідненою чи однотипною з вищеназваними загадковими енергетичними чи інформаційними явищами Всесвіту. Є дуже багато досліджень, які засвідчують, що процеси життя і смерті людини не такі прості, як це здається на перший погляд. Тисячоліття людину мучило питання, навіщо вона живе, в чому смисл життя і що вона після себе залишає. І якщо підійти до розуміння отієї величезної ролі Розуму в еволюції Всесвіту, то нікуди дітися від запитання: чи доцільно чинить Природа, коли з фізичною смертю людини безслідно щезають її досвід, мудрість, знання тощо?

Власне, у всіх релігіях світу йдеться про існування душі. Тобто особливої нематеріальної субстанції, незалежної від тіла. (А я б додав: без якої тіло не може жити. С.П.) Ми вже з вами вище вели мову про існування біополя, яке несе всю інформацію про людину, навіть і про ту, яка вже померла, що підтверджує його незалежність від тіла. Чим не душа? Ми, учені, називаємо це терміном «тонке тіло». Його існування, як я вже казав, підтверджу-ється тисячами експериментів. Воно здатне переміщуватися в просторі майже миттєво, або, як говорять, зі швидкістю думки, і долати будь-які перешкоди. Розрахунки підтверджують, що навіть і в епіцентрі ядерного вибуху ця субстанція збереглася б.

Коли припустити, що тонке тіло, або душа, стає спадкоємицею гігантського досвіду, накопиченого людиною за життя, то є зрозумілим й інтерес експерементально переконатися в існуванні життя… після життя. І є всі підстави вважати, що смерть людини є не смертю в повному розумінні цього слова, а певною формою переходу на інший носій, цебто у так звану, як ми кажемо, польову форму. І коли, приміром, екстрасенс по фотографії чи ще якось може вилучити з простору інформацію про давно померлу людину, то це є не що інше, як його спілкування з польовою формою життя. Як на мене, то людина – симбіоз біологічної і польової форм життя».

Я навмисне досить детально зупинився на цьому інтерв’ю науковця з матеріалістичним світоглядом, котрий воліє душу людини називати «тонким тілом», або ж «біополем» чи «польовою формою життя», аби читач пересвідчився, що й ученим з суто матеріалістичним світоглядом нікуди нині діватися від реальності існування душі, про яку, до речі, люди стародавніх цивілізацій достеменно знали, бо, напевне, мали двосторонній зв'язок з цим Вселенським Розумом, цебто Богом-Творцем Всесвіту, до чого ми нині через тисячі й тисячі літ лиш доходимо на науковому рівні.

До речі, прихильники секти «Свідки Єгови», як і комуністи та інші атеїсти, заперечують існування людської душі. Тоді як розуміти слова Біблії з книги «Буття» глава 9, вірші 4, 5, 6: «Тільки м’яса з душею його, цебто кров’ю його, не будете ви споживати. А тільки Я буду вашу кров із душ ваших, з руки кожної звірини буду жадати її, і з руки чоловіка, з руки кожного брата його. Я буду жадати душу людську. Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим».

Значить, Богу потрібна саме наша людська душа для якоїсь вищої Господньої мети. Йому не потрібне наше тіло, цебто тлінна плоть, а лише нетлінна й досконала душа, тому й намагається він упродовж усього нашого життя вдосконалювати її (душу) своїми заповідями-настановами праведності.

Я вже згадував вище, що японські вчені навіть спробували зважити і зафотографувати душу, коли вона покидає людське тіло. Виявилося, що вона нагадує видовжений, схожий на яйце, клубок немов би пари, що виходить з рота помираючого. Подібні свідчення я чув ще з дитинства в нашій родині, а потім зустрічав у пресі. Кілька років тому мене знову вразило подібне повідомлення по Рівненському телебаченню, в якім ішлося про те, що в одній з аудиторій Острозької академії, де колись знаходилися монастирські келії чи то під час лекції, чи спільної молитви відбулася надзвичайна подія. Несподівано кімната наповнилася якимось дивним туманом, після чого викладачка зцілилася від невиліковної хвороби. Наскільки я запам’ятав – у неї був рак. Про подібні випадки наповнення приміщень благодатним туманом, під час яких творилися Господні дива, я чув і від інших оповідачів-очевидців, читав про те й у пресі та все більше приходив до висновку, що отой благодатний Господній туман і субстанція душі, котра теж нагадує пару чи туман – тотожні, принаймні за зовнішнім виглядом, отож, мабуть, мають однакову Небесну природу. Мимовільно згадалися подібні твердження із Святого Письма: «І сталося третього дня, коли ранок настав, – і знялися громи та блискавки і густа хмара над горою та сильний голос сурми… І вивів Мойсей народ із табору назустріч Богові, і вони стали під горою. А гора Сінай – уся вона димувала через те, що Господь зійшов на неї в огні! І піднявся дим її, немов дим вапнярки… і зійшов Господь на гору Сінай, на верхів’я гори. І покликав Господь Мойсея…», – книга «Вихід», глава 19, вірші 16, 17, 18, 20. «І став народ здалека, а Мойсей підійшов до мороку, де був Бог», – глава 20, вірш 21.

Або ж: «І вийшов Мойсей на гору, а хмара закрила гору. І слава Господня спочивала на горі Сінай, а хмара закривала її шість день. А сьомого дня Він кликнув до Мойсея з середини хмари. А вид Господньої слави – як огонь… І увійшов Мойсей у середину хмари, і зійшов на гору. І Мойсей пробув на горі сорок днів та сорок ночей». Книга «Вихід» гл. 24, вірші 15, 16, 17, 18.

Чи взяти інші уривки з цієї ж книги: «І я буду тобі відкриватися там, і буду говорити з тобою з-над віка з посеред обох херувимів, що над ковчегом свідоцтва, про все, що розповім тобі для синів Ізраїлевих… І було, коли входив Мойсей до скинії, то сходив стовп хмари, і вставав при вході скинії, та й говорив Бог із Мойсеєм», глава 25, вірш 22 і глава 33, вірш 9.

«І хмара заслонила скинію заповіту і слава Господня наповнила скинію. І не міг Мойсей увійти до скинії заповіту, бо хмара спочивала над нею, а слава Господня наповнювала скинію. А коли підіймалася хмара з-над скинії, то Ізраїлеві сини рушали в усі свої подорожі. А якщо хмара не піднімалася, то не рушали вони аж до дня, коли вона підіймалася, бо над скинією вдень була хмара Господня, а вночі був огонь у ній». Гл. 40, вірші 34, 35, 36, 37, 38.

Або ж у Євангелії від Матвія: «Як Він говорив, ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос із хмари почувся, що казав: «Це син мій улюблений, що його я сподобив. Його слухайтеся!» глава 17, вірш 5.

Чи у «Діях святих Апостолів»: «І промовивши ще, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх очей». Глава 1, вірш 9.

І подібних свідчень із Святого Письма є багато. У Біблії говориться, що Бог – це дух. А цей дух, як ми пересвідчилися, нагадує туман, власне, як і людська душа. То які ще переконливіші докази потрібні? Однак це лишень зовнішній зримий вигляд отієї загадкової Божої енергії, бо внутрішня її сила чи будова не підвладні людському розумові і з цим ми мусимо змиритися. Стосовно ж доказів її існування хочу навести ще один приклад. У 80-ті роки минулого століття в журналі, здається, «Наука і суспільство» з’явилася цікава стаття, навіть з кольоровими фотосвітлинами, на котрих були відзняті ті частини тіла, які людина чи навіть рослина якимось чином втратила, приміром, під час якогось каліцтва тощо. Ці світлини були зроблені під дією якогось особливого (уже не пам’ятаю якого) опромінення. На них чітко вирізнялися зображення, приміром, відтятого пальця руки тощо. Значить, окрім самої матерії, чи як тепер звикли називати, біомаси, людина має ще й іншу, невидиму нашому окові біоенергетичну субстанцію, яку ми, напевне, й називаємо душею, котра зникає з нашого тіла після смерті. Недарма у безногих чи безруких людей трапляються випадки, коли нестерпно у них починають свербіти втрачені кінцівки, яких ніяк почухати.

Як бачимо душа – це інтелектуальна чи інформаційна біоенергія, яка у вигляді пари чи яйцеподібного туману виходить з людини назовні після її смерті. Себто, це наше нематеріальне духовне Я з усіма чеснотними здобутками і гріховними вадами. Цей вид Небесної енергії не підвладний людському розумові, його неможливо людині розгадати, бо створений він найвищим Божим інтелектом. І це добре, що грішна людина не здатна збагнути його природу, бо в кінцевому результаті могла б знищити його, а відтак і себе та усе живе не лишень на нашій планеті.

Нині, щоправда, у пресі з’являється багато інформації про так зване переселення душ. Цебто побутує думка, що одна й та сама душа може кілька разів повертатися на землю, лишень на інший біологічний носій. Прикладом такого факту стала Філадельфія, про що повідомлялося у пресі. Одну жінку заглиблювали у глибокий психологічний транс і відправляли (цитую термінами статті П.С.) її тонке тіло назад у часі, цебто в далеке минуле. І тут раптом вона заговорила іншим, явно чоловічим голосом, причому не англійською, а шведською мовою, назвавши ім’я та прізвище людини, від імені якої промовляла. А це може означати, що її тонке тіло (душа) повернулася чи знайшла в своїй пам’яті той біологічний носій, в якому перебувала кілька десятків чи сотень років до того. Цілком ймовірно, якщо це не своєрідний «жарт» диявола, який намагається заплутати, збити з вірного шляху допитливу людину. До речі, доводилося подібне спостерігати на молитовних зібраннях п’ятидесятників (Християн Віри Євангельської), коли їхні прихожани починали промовляти якоюсь незрозумілою мовою, навіть у декого й тембр голосу мінявся. Правда, вони потім не можуть пояснити, навіть не пам’ятають чи не знають, про що вони говорили тою загадковою мовою, запевняючи, що їхніми вустами промовляв Дух Святий. Можна припустити, що Бог для виправлення душі невеликого грішника (адже Йому потрібні лишень досконалі душі для Його Святих Справ) може повернути її назад на землю, бо для Нього, нашого Небесного Творця, нема нічого неможливого. Згадаймо Євангеліє від Луки, коли Ангол Господній сповістив Захарієві: «Не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя, і дружина твоя Єлизавета сина породить тобі, ти ж даси йому ім’я Іван… Він буде великим у Господа, ні вина, ні п’яного напою не питиме, і наповниться Духом Святим ще в утробі своєї матері. І багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога. І він сам перед Ним буде йти в духу й силі Іллі».

Ось вам приклад, коли Отець Небесний, аби навернути до себе ізраїльський народ, вселив дух і силу Іллі в плоть Іоана Хрестителя, якого, на жаль, євреї не впізнали, ба й навіть цар Ірод стяв йому голову.

На думку вчених, ракові клітини дуже примітивні за будовою і навіть непоказні, миршаві, але це не заважає їм знищувати куди досконаліші клітини мозку. Так і людська гординя, зверхність, зухвалість. Бо єврейські загорділі книжники і фарисеї не лише в Іоанові Хрестителеві не впізнали Іллю, а й у Ісусові Христові Месію, свого Спасителя – і теж розіп’яли на хресті, адже дотримувалися не духу закону, а його букви. Я особисто чомусь переконаний, що євреї рано чи пізно змушені будуть прийняти християнство, а Ісуса Христа визнати своїм Месією, адже спробуйте знайти нині на землі більшого найвідомішого єврея після часів Мойсея у світі. Сумніваюся, чи хтось може назвати більшого і знаменитішого ізраїльтянина. Ісус Христос нині є Месією, Помазаником, Спасителем мільярдів людей на Землі, і від цієї реальності єврейським упертим ортодоксам нікуди не дітися. Назагал, історія ізраїльського народу – це процвітання нації після прийняття Єдиного Бога, потім відхід від нього, відступництво, а відтак покара занепадом, рабством, розпорошенням по світу і знову навернення до Нього через важкі випробування.

Власне, багатьох людей Бог повернув до себе тяжкими хворобами чи іншими випробуваннями. Це стосується і особисто мене. Не знаю, чи я б свідомо навернувся усім своїм єством до Бога, якби мене не спіткала тяжка недуга, хоча в душі й у помислах у мене завжди жеврів страх перед Ним і якась інтуїтивна віра десь на рівні підсвідомості, що Бог є. І ота невидима ниточка підсвідомого зв’язку з ним врятувала врешті мене від зваб гріховного світу, а відтак, напевне, і від погибелі.

Якось я вичитав, що за підрахунками християнських дослідників Святого Євангелія встановлено, що Ісуса Христа було розіп’ято 3 квітня, а воскрес Він 5 квітня. Отож 5 квітня є знаменним, так би мовити, знаковим днем початку Християнства як Віри, як новітньої Богословської науки, ба й нового літочислення на Землі. Після того я постійно задумувався: чи не символічно це. Адже я народився саме 5 квітня, та ще й у суботу! Чи не через те в мене ще з дитинства в душі вибруньковувалися дивні Боголюбиві почуття, цебто паростки Віри в Його Святу Небесну сутність.

Є така оптимістична й еволюційна система Теяра де Шардена. У мене теж уже давно виникла подібна думка, що Всесвіт у своєму еволюційному розвитку спрямований на досягнення остаточної мети – створення Мислячого Духа і злиття його з Богом. Сили сатани теж боряться за людські душі, аби зміцніти і продовжити своє існування у боротьбі з Добром. Ніщо у Всесвіті не зникає безслідно. Матеріалісти цього не можуть збагнути через свою примітивну приземленість. Тому всі їхні уявлення знаходяться в полоні сатани – князя світу цього, якому не вигідно, аби Бог одержував усе більше й більше праведних людських душ – бо в цьому його неминуча погибель. Тому хитра спокуса і відвернення людини від Божих справ – його найголовніша зброя.

Далі: Розділ 15